Василь Триндюк

-1-
А що ви собі думаєте? Якщо я звичайнісінький землянин безземельний, то вже не можу й на море в пинзіонат поїхати? Взяти своє сімейство, засадити його з торбами в москвича й до моря степами допхатися? -Можу і льогко. Бо, якщо папі дати та й по мапі, коротше, картою на Південь завжди з гірки виходить.
Наскладали ми в цьому році з Мариною грошенят з городу трохи й вирішили на тиждень з дітьми на моря гайнути. Перед самою школою попід. Вже й не сезон наче, а море ще, мов моня тепле. Ну, а ціни вже повально на гепу гепаються.
А що? Хазяйство зіпхнули на діда з бабою, звечора зібралися і вперьод! Коротше, сонце ще й не давно зовсім, як оченятка продерло, а нас вже й на моря поперло!
Місце морського відпочинку я напитав зарані. Ще, Заздалегідь, сказав, Санька. Водіяка маршрутки, що з міста до нас в село бігає. Себто, що там в Борщовику й море гарне, й ціни грошвою невеличкою запихатися не гидують. Й трасою туди виходить всього кілометрів вісімдесят. Отож, Борщовик так Борщовик. Як тато сказав, так сімейство й підтримало. Отож і їдемо!

-2-
Заправок дорогою скрізь понабудовували, хоч би машин їм всім вистачило. Ціни на 80-й нижчі, як в селі. Але мені по-барабану, бо заправив вчора повний бак бартером. Солярку хазяйську зекономив і на бензин поміняв.
Їдемо. Кажу своїм:
Як кому до вітру на перепис, то говорю одразу, що побіля кожного дерева ставати не буду. А, хто напудить зопалу як, то потім помиє машину і всередині, і іззовні шампунем від лупи. Бо налуплю.
Мої посміхаються, їдемо. Дорога така, що знаків типа село біле чи 60км всього, майже кожні два-три кілометри понатикано. Та для мого москвича це саме його економний коридор. Жере своє полуторне відро бензину та гранчак масла на сто км і не кавкне. Лише кузовом і вихлопною спокійнісінько порипує. Ну, й рештою заліза, конєшно, бряжчить, але мостом не підвиває. Та арія починається, коли він набирає 90км/год і опісля вже вимагає ще й зльотної смуги виключно.
Всього раз дорогою і ставали. Вже, як половину шляху до Борщовика пройшли У вербах, що каналу побіля. Сніданок з`їсти. Й перепис справити. Нічого довго розсиджуватися, попоїли і вперьод. Море ж, там без нас мокріє.
А, от, машин дорогою стрічалося аж геть небагато. Трактори в основному. Що значить городами попід фермами по кізякобанах просочуватись побіля подекуди. Ще й жодне око ДАІшняцьке на мій москвич посеред там не впало. Мать, бояться вони там честь мундера уляпати. А нам, по-барабану. Честь, вона, як є, то вже є. Як діти мої кажуть: Ватман хварева. Що означає: білий ватман – це не те, на що муху тягне. Отож, всього за дві години з гаком вже й у сам Борщовик в`їхали.

-3-
Ну, й почали собі пінзионат шукать. Щоб і гарно й недорого, і до моря близько. Години зодві напитували, але таки знайшли. Всім бажанням нашим відповідав. Ще й сам новий весь і знадвору в щось білесеньке пофарбований.
Ціна така була, що вселилися всі ми в номер з телевізором, холодильником і санвузлом на додачу. Двоє ліжок зібрані двоярусно, двоє поряд. Ну, на ті, що з на воздуся, ми дітей пристроїли, а самі внизу закріпилися. Їдальня тут же в дворі. А як, хто сам хоче готувати, то є й плита, й посуд. Без окремої доплати. Отож, красота. Ще й москвича я на стоянці пінзионатській на ту ж халявку під горіхом залишив.
Розселилися ми й не чекаючи обіду на моря рвонули. Мабуть метрів триста, як по прямій. А, як через інші бази ярами-перелазами, то кілометра зопів точно буде. Але, вже на морі. А, як воно на морі, коли погоди нас тішать? -Отож, гарно. А так, море, як море, що його пробувать...
Народу небагато, чоловік зотри на сотку. Доступ до води легкий. Коротше, прогребли ми на пляжі місце серед пляшок, пакетів та раптових туалетів. Я ще подумав, що треба було б граблі й вила, оті з держаками короткими, з собою сюди взять. Й відро квасу з отими бахтеріями, що органіку на сипець аж бігом переводять. Отож, розстелили барокан, пороздягалися до купальної збруї та й шубовсть собі в воду!
Гарно! Що значить вода солона для варіння макарона... Водиця бірюзова й прозора... Ну, я проплився собі трошки й на берег. На барокан. Викупалися всі та й на обід почалапали.
Розігріли домашнє, пообідали попід пінзионатським навісом й хто куди. Діти, свою компанію тут шукати, а ми з Мариною - в номер на час тихий. Красота, ось він режим для продовження життя сприятливий.
Сусідів в нас поки що не було. На всьому поверсі ще три сім`ї. Та й ті у кінцях різних. Але, хазяйка, як вселялися, то сказала, що завтра ще відпочивальники заїдуть. Зі столиць самих. Працівники культури.
Йой, Марино, - кажу. Відзавтра язика, хоч зовсім з припону не спускай. А то, якби нам туалети вечірні та й кахлями не обкласти.
Вона сміється.
-Ти, не переживай, - говорить. Ще й не такі обкладались...
Так і минув день перший. З моря майже не вилазили. Що старі, що малі. Ми з Мариною поснули майже одразу після вечері. Діти, здається, теж. Але, спати нам не заважали. Що, значить, попідростали. От трохи ще й прийде вона. Свобода до онучачого прихода.

-4-
Хоч і не звикли в селі спати ранком, але якщо звечора знаєш, що аж ніц на голову немає нагальних справ ранкових, то спиться, мов циці маминої аж побіля. Навіть попід скирдою на кухваєчці з вухом на балалаєчці, побіля подекуди. Гарно.
Пісня нас збудила. Народна. Дубки зодва, наче. Гарно так хтось виводив. Хором. Радіо ці частоти й не снилися. Бо до ведмежої ходи я вухо чуйне маю змалку. Ото, вже сервіс, - думаю. Ще й санвузол в номері майже подушно. Ну, прямо каприз будь-який за ваші гроші. Отож, як піснею домилувались, то й одразу повставали.
А вже, як снідати попід навіс чалапали, то сусідів нових і побачили. Гарні такі діди з бабцями пинзіонатом засновигали. Всі зросту й статури гренадерських. Чи породу то якусь нову пензіонерів вивели? А що? Заплатив де треба гроші з пензії й на тобі. Тепер в паспорті написано, що Генетично Змінений Організм. Й на морді те саме лосниться. А на додачу, ще й ніхто тебе їсти не береться. Хіба що з голоду великого. Ну, як і жука того, що з Колорадо принесло до нас. Майже.
Але, нічого, чемні всі й посміхаються. Це точно ті, про яких завпинзіонатом попереджала. Бо, культура аж прьот. В смислі доброму. Ну, й ми з сімейством, де треба й посміхнулися, й поздоровкалися, звичайно. Такби мовити, не осоромилися нечемами цілковитими перед бройлерами тими сивими. А, опісля й на море гайнули, такби мовити, з пузами на животах ситими.
Поморячились аж розкарячились і через душ на обід прийшли. А пісня народна нас ще за квартал стрічає. Але вже не Дубків хор тулить, а про необачного Сагайдачного. Як вже зайшли на територію, то одразу й виявилося, що то не запис. Сидять наші діди з бабцями попід навісом. Всі за одним столом великим, вкритим різним харчем аж щедро. Пляшками літровими з казьонкою щільно поцяцькованим. І співають собі та закушують. Так, от воно, які „працівники культури” виходить. Хор це приїхав. Генетично змінені солов`ї прилетіли сивопірчасті. От, хазяйка, витіяйка, заморочила геть яйка. Не могла прямо сказати, чи що?
Гарно було весь той день аж до пізнього вечора. І море, і номер, і хор. Все до лайфу додавало кайфу. А я, от, замолоду хоровий спів геть не поважав. Ми тоді Боні-М слухали, Аббу чи Африк Сімона, якого-небудь. Й зовсім не хори імені Григорія Вірьовки чи П`ятницького до вух допускали. Навіть саме слово „хор” мало смисл аж зовсім недитячий та й від культури геть далекий аж.
А тепер, як послухав... Мурашки шкіру з обох боків продирають... Горлом душі щось піднімається й крізь очі сльозу виштовхує... Сильно, одним словом. Аж посуд на столі бряжчить місцями деякими. От, що значить вживу хор послухати з піснями народними... Гарна, все ж таки, штука життя. Бо, навіть, якщо ти вже й не новий зовсім досить, а ще щось незвідане й тобі, сивомасі, відкривається... Як спати того вечора лягав, моя казала, що посміхався... Мов стара курва тая. Що, значить, мистецтво за жабри всі душі взяло...

-5-
А ранок ревищем почався. Годині десь о сьомій. Я аж підскочив. Подумав, що мітинг петингу курортний Борщовик зрання по холодку окуповує. А місцеві їх звідси гонять, щоб своїми виборами в них залишок сезона десь у під три вітри не вибрали. Потім трохи прислухався й змінив думку. Мабуть, кілька хтось з очима п`яними аж навсю до радіорубки добралися. Й з радості такої караоке завели. Без тексту й акомпанементу. А, от, голоси те, караоке п`янооке, мало сильні. Але, от, вуха співунам ведмеді відтоптали геть всі чисто. Зуб даю. Корінний. Гусячий.
Й клаптика вух незайманого на розвод нікому з тих караоких топтигіни не залишили. Й чого вони, оті, лапами розкосі, їх ще й хворобою ведмежою не наділили? А що? Були б собі в сурйозну справу цілком занурені. Завжди майже. Чим ото вуха всьому живому на квадратний кілометр тепер угноювать? Непорядок. Далі в ліжку вже не виживеш. Отож і вирішив я вийти й подивитися. А сімейство моє теж повставало й почало стрімко спасатися телевізором. А-ну, як перекричить? Всі ж знають, що гвалт лише гвалтом і згвалтуєш.
Виходжу з номера одягнений по-домашньому. В гамашах, ще здається мамціних, і майці навиворіт. Тут же зходу вираховую джерело звукових хвиль розповсюдження. Виявляється, що воно попід пинзіонатським навісом кучно вгніздилося. Таке собі сивувате й генетично змінене. Сидять дідугани з бабцями за великим столом з питвом-їдлом по коліна зверху заставленим. Співають і закушують.
Десь вже я це бачив? І здається зовсім недавно... Але, шановні, хто ж це приробив вчорашній нєзі нозі? Чому вібрації вокальні, що вухо й серце милували нещодавно, тепер фекаліями співу мажуть ті ж місця? Непорядок, посеред грядок. Шановні.
Он й інші пожильці пінзионату зі мною солідарні. Повиходили й заспано страждають від рев-шоу. Каже сусідка:
Ото дають, хоріяти. Капельдиняр, начальник їхній, ще не встиг до столиць відбути, а вони вже й голівудять.
-Ви хотіли сказати крапельмейстер? Хоч, наскільки мені відомо, то за хором – хормейстер ходить, -уточнив я.
-Яка різниця? –продовжила та. Все`дно, не Іванов хвамілія. Хоч і тренер п`ючо-співучо... Ну й ревуть.. Куди вже тим волам...
-Хіба що, коли волам нагадати про те, за що їх не потягнеш, -знову вніс я свою пучку точності.
-Та нічого, оно, вже й завбазою по них почесала, -помітила зміни на сцені сусідка.
-Умгу, - кажу. Вчасно. Ще й з косою на всю голову. Зараз й батожка виписано буде череді тій сивій.
Підійшла до них хазяйка пинзіонату. Поговорили про щось. І дикий рейвах той пропав. Потім притопала до нас, вибачилась і сказала, що надалі такого джязу, доки вона жива, на її базі ніколи вже не буде. Відпочивайте спокійно. Ну, ми й розбіглись собі відпочивати куди-хто. По дід-Пихто.
Поснідали попід навісом пинзіонаським і почалапали на моря. Вже звично прогребли на пляжі для барокану місце й шубовснули у водичку. Треба сказати, що того дня море нас не дуже балувало. Бо метрів на сто від берега у воді хмарою стояв пісок з водоростями вкупі. Але нічого. Далі, до коси, як допливеш, то море вже чисте й прозоре. Можна просто на дно постояти встрять. Глибини там, мені - майже по бюст, Марині - по бюстгалтер. А ще можна там лягти на воду чи на плавзасіб якийсь там підручний. Тільки з припоном, а чи якорем, з пардоном кажу, щоб. І кайфуй собі. Море... Небо... Чайки... І скутери, банани й бублеки за моторками майже по самих головах сновигають. Без клепок наче зовсім. Свою копійку з відпочивальників у цьому сезоні доклепують настирно...
Але, майже через весь той кайф шпигала мене шилом у спеціально відведене для цього місце думка про одну свіжу місцеву метаморфозу. Такби мовити, слизький шлях гарного продукту від повидла до навозу. Морди ж ті самі, що й вчора, навіть тембери, а мов ті фанерники та й без фанери?
Доречи, стосовно морд. Начеб-то сьогодні їх поменшало. Ну, не в навколо носів радіусі, а попортретно. Тобто, сусідка сказала, що по пару крапель хормейстер додому відбув. Але, мабуть не тільки він. Бо, як на невсипуще око, то здається, що численість особового складу солов`ячої череди масті сивої зменшилася на голови зотри. Ну, що тут думати-гадати, треба по рогах порахувати. І, як саме пірнав у пучини морські, то сяйнув в моїй голові здогад, що то не прості голови відбули, а спеціальні. У вокальному плані геть каліровані. Одна така, мабуть, за пів череди решти в заготконторі шоубізнесу іде. Отака загадка...
Накупалися ми й потягли наші підсмажені й просолені тіла й душі через душі в пинзіонатські райські кущі. Ну, а потім все за розкладом. Обід, сон-тренаж й т.п. без ДТП. Солов`ї сиві свої трелі віслюків на турелі в пизіонатській їдальні вже не відпускали. Просто тихенько випивали й закушували. Аж геть нецікаво, хоч і навсю генетично-змінено. Так і пройшов ще один на морі день. В плані турбот анітілень.

-6-
А ранок вітром нас зустрів. Хоч і сонячно. Шторм на морях почався. Ну, ми ж тут не на ПМЖ припхали свої Же. А лишень за візою на тижденьочок. В цей куточок. То, нам в номерах, як дощу немає, відсиджуватися не по карману. Отож, поснідали й чкурнули на пляж. Якщо не купатися, то хоч узбережжям пошпаціруємо. Повітрям морським цілющим подихаємо. А то й скупаємося мо`? Якщо хвиля дозволить.
З наближенням до пляжу шум моря підсилився. Що, значить, стихія зашевелилася. Яка ж то сила, що такі величини у рух призводить... Люблю спостерігати за стихією. Звичайно ж, з безпечного місця. Бо, якщо з геть небезпечного, то хто ж тоді буде наступного разу стихією милуватися?
Але щось в шумі хвиль об пісок та свисті вітру, як на вуші без бірушів, здалося зайвим. Але, знайомим. Наче вже колись таке чув. Що ж це чи хто ж це прийшов до вітру разом попідвивати?
А тим часом виходимо з-за будиночків і ось він сам пляж. Лежить собі піском крізь ніс посвистує і вигрібає від моря в саму диню щохвильово. Хвилі, правда невеликі. Десь до метра, але сивочубі. Швирголяється собі море на берег водоростями з пісочком. Отака у них любов.
Аж тут ще й загадка вітрових підгалдикал розгадалася. Солов`ї це були наші. Сиві й генетично змінені. На травичці пісків посеред розляглися-розсілися. Всією чередою, але без голови зі спецголовятами. Так ось тепер посеред де вони свою вокальну пристрасть тамують... Ну й правильно. Могутнє тріо у складі моря, вітру й піску їм всеодно не перемогти. Навіть повним складом череди. Але прагнути треба. Бо гидкий чайник той, що геть не мітить в паровози. І клізьма та дурна, в грілки не прагне що.
Народу на пляжі небагато. Й майже всі ходячі. Ну й ми пройшлися собі від співунів і до обіду. Купатися не лазили. Вода аж до коси, мов той борщ. З м`ясцем, медузятинкою. З якимись будяками морськими, камінцями й щедро пісочком приправлений. Зі сметанкою з піни на хвилях і попід берегом. Кажуть, що купання у такому борщі дуже корисне для здоров`я. Ну, йод, типа, самий там йодастий розчинено. Але, ні в кого з мого сімейства не виявилося так мало здоров`я, щоб в пєрвоє оте пірнути потягло.
Поїли обід, відпочили в номері. Ще раз сходили на моря до вітру. Й хвиль з піском. Вечерю з`їли. Діти вшилися десь на гулі. Потім серіал маринівський почався. Ну, той що вона від нього до телевізора горнеться й липне. Вшнипиться в екран і місцями дихає тяжко чи сльозу пускає, переживає за якесь педро чи хуаніту з іншої півкулі. А я пішов на балкон заходом сонця помилуватися... Не цікавлять мене усілякі педри, що ногу підіймають серій двадцять. А, от, якщо б якась хуаніта ноги позадирала хоч трохи... Серій зо стопійсят... Розгону задля... Але, не має у цих фільмах таких сцен. А здря. Тоді можна було б зараз разом з Мариною плавно рухатися від живого споглядання до абстрактного мислення, а від нього до практики... Діти ж пізненько прийдуть...

-7-
А тим часом, от, я й на балконі. А там один із хорових пенсіонерів курить стоїть. Поздоровкались. Кажу для затравки:
Дивно, наче вітер дме весь день, а хмар небагацько. Он, сонце в чисте сідало несе.
-Ваша правда, -погодився дідуган. І тут же запитав:
А, Ви, звідки приїхали?
Кажу:
Майже місцевий я. Вісімдесят км звідси. А, Ви? - питаю наче геть не в курсах.
А ми всі зі столиці. Весь наш хор.
-Ага, -кажу одне, а сам думаю, що, от, він шанс розлускать цей горіх. І про зріст хористів гренадерський, і про вокальні метаморфози... То й додаю:
Гарний у вас хор. В перший вечір я спожив масу насолоди від вашого співу. Дякую.
-Радий, що Вам сподобалося, -усміхнувся підлещений гренадер соловейчасто сивий.
-І почути є що, і глянути на кого. Всі хористи, мов на підбір, як дуби, -продовжую.
-Так хор у нас особливий.
-Та, Ви, що? -говорю.
Так-так, -каже дідуган, -особливий. Всі ми в минулому спортсмени. Веслувальники на каное. На одній базі займалися. На „Динамо”. Потім розкидало нас життя. Кого в куди... А, от, торік розшукав нас і зібрав докупи на зустріч Мишка Маєвський. І там прямо й запропонував утворити хор ветеранів каное. Сказав, що всю організацію бере на себе. Так і утворився наш хоровий колектив. Маєвський в нас в усьому за головного. Він, як виявилося, окрім спорту ще й на музиці та співах тренувався. Інститут культури навіть закінчив. Все Мишко й зорганізував. І приміщення для тренувань і спонсорів.
Отож-бо, я й погодився, хоч і сумнівався стосовно себе. Бо в мене, як, ото, в фільмі, голос від природи сильний, але противний. Й слуха ніколи не було. Як, де на гулянці, до співу доходило, то мені одразу, тільки щоб рота заткнув давали щось смачненьке. І серед наших багато таких. А тут, виявилося, що для співу в хорі це не вада. Тренуватись тільки треба наполегливо і все буде зер гут. Да-да. Зер гут. Додав наш Маєвський у склад хору кілька чужаків з друзів своїх, -Ви їх бачили, вони розмірами тендітніші, -справжніх вокалістів. Оце зараз Мишка з ними в столицю повернувся. А звідти до Німеччини та Італії. Кілька концертів відспівають і сюди повернуться. Довідпочинуть з нами. Потім концерт тут в області у спорткомітеті дамо й додому...
-Да, -кажу, -унікальний у вас хор. Другого такого мабуть і в усьому світі немає.
-Мабуть і немає. За інших не знаю, а от з каноїстів точно, -погодився дідуган.
-Що ж, бажаю Вам особисто й Вашому колективу творчих успіхів. Добраніч.
-Добраніч, -відповів дід.
І пішов я до Марини спати. Допоки діти не прийшли до хати.

-8-
А ранок знову штормом нас зустрів. І ще два дні моря були бурхливі. Навіть дощик накрапав. Потім розпогодилося. Хмари десь геть дременули. Сонечко вийшло й море знову прозорим стало. Засяяло на сонці бірюзою. Але не скрізь. Від берега й до коси в воді пісок з плавучими водоростями так і залишилися. Ще й із медузами побіля-подекуди. Аж до самого нашого від`їзду, щоб викупатися на косу плавали. А місцеві таки призналися, що отаке з морями в них частенько буває. І що це все течії підводні винні.
І зрозуміли ми сімейством всім чому в народі місце це зоветься Борщовик. Причому, майже одночасно всі. Що значить люди рідні. Й думки в нас схожі. Мов інкубаторські курчата у три дні.
(Свіжа байця від Триндюка Ваця. Від 17.11.2008р.)

Всім привіт!
Вирішив сьогодні запостити нову байцю від Тридюка Ваця. А що? Мабуть пора. А таки є що... Так і отож. Тобто, бажаю всім приємного читання.
Юрій.

А я хитрий. От узяв і ногу зломив. А що? Поболіло трошки, а потім лежиш собі вдома, а всі тільки навколо тебе й ходять. Тільки тебе однонького й глядять. Годують справно ще й чим замовиш. Отож, так гарно й аж нічого робити не треба. Ну, от, хіба що власні вуха та очі в оренду телевізору здать. А що? Ну, не будеш же один на все село однісінький та й по звивинам заєць автобусний. Отож, хай, хоч і всього одна вона з вуха до вуха теліпається, -як в подекуди посеред нас деяких,- але, щоб була закомпостована правильно. Як у людей.
А зломив я її, нозю мою рідну, зовсім просто. Злізав драбиною із горища з бароканом повним яшної соломи корівонькам. Хитро послизнувся на слизькому щаблі й опісля недовгого польоту при заході на посадку підломив праве шасі. А солому яшну в барокані з рук так і не випустив. Що ж мені потім по грязюці збирати її до барокану знову?
Лежу, ото, я на боці, а шасі моє тим часом болить. Видко, що несолодко йому там прийшлося, бо аж вивернулося з осі на бік лівий. Спробував встати, але не вдалося. Виявилося, що у цій справі на Праву Іванівну аж зовсім покластися не можна. Отож, цілком на Лівій Іванівні доплигав з бароканом до коровника й вивантажив солому в ясла. Хай коровачки обідають вчасно. Все можна під те, що на все кладуть, підкласти. Але, не обід за розкладом.
Ну, нагодував я годувальниць і в хату на одному шасі покантувався. Немає нікого вдома. Жінка, в конторі бустгалтерує, діти, - в школі штани полірують. Отож, сам буду на одному шасі з колії виїжджати. Поголився, перевдягнувся, тільки чобіт з ноги не знімав, а лише болото з нього змив. Ну й в нашу амбулаторію дзвоню:
Ало, Семенівна?
-Я. Це хто?
-Триндюк Іван.
-Чого тобі?
-Ногу зломив. Баяновича луноходом пришліть, бо сам до вас не дошкандибехаю.
-Чекай, - і від`єдналася.
Запівгодини й Баянович з фельдшером припхалися. Я їх у дворі чекав. Сидів під горіхом з ногою на літньому столі, мов той підоріх цілковитий.
Фельдшер, -Поема Окрема, як не по паспорту, - глянув на підломлене шасі й сказав:
-Льотчик. Звідки летів?
-З небес горіщніх.
-Помітно, що поема окрема. Ну, тоді летимо до лунохода.
Позачиняв я все та й поїхали ми. Вони спереду на сидіннях. А я позад них на тапчані з коліщатами по луноходу туди-сюди та вверх-вниз підгоцую. Й нічого, луноход старорафівського заводу за три кілометри дороги заглох всього двічі. Та я хитрий, не штовхав його ні разу. Що значить вчасно ногу зломити. Поема Окрема сам когось на попідштов знаходив. Добрі в нас люди, довго вговорювати не треба. Матючків чарівних зодекілька й пішло-поперло. Та й лунохода за його довгий вік у нас все село вздовж і впоперек перештовхати встигло. Вже так звикли, що силу слова фельдшеру й з кишені тягти не треба.
Отож і приїхали до амбулаторії. А там, спочатку розпороли мені якоюсь залізякою чобота. Потім, глянув на ногу крізь очочки вже сам наш лікар Павло Іванович так сурйозно й каже:
З ренгенту видко, що суглоб я й сам вправлю, а з іншим у район поїдеш.
Так і зробив. Обколов ногу ліками й вправив. Ох і марудна ж ця справа, я аж весь употіти встиг. Потім фельдшер з Семенівною наклали гіпс. Я й кажу фельдшеру:
А ти скульпитор. Он цілий чобіт з гіпса на воді виліпив. Сам на себе схожий. Білий весь та з онучами на голе тіло, тільки.
-А тобі, що, поема окрема, на спирту замішувати треба? –Дулю, конкретно. Й пошепки: його тут ще до тебе було з ким витратити на весь тиждень поточний.
-Як бідачці треба пить, то завжди кобила сцить, - посміхаючись кажу примовку нашу.
-Отож, своє пілюлями згодом возьмеш.
Аж тут вже сільський брехлограф достукав звістку про мене й до моєї Світлани. Прибігла вона прямо з контори. Кажу:
Скот погодував, але не напував.
-Льотчику мій. Летів звідки?
-З небес горіщних.
-Болить тобі?
-Трохи.
-Ну, чекай, піду до Павла Івановича.
Й побігла аж прожогом. А я лежу собі з ногою на підставці та й про оті пілюлі фельдшерські міркую. Дали б вже їх скоріше чи що? Якщо спирту простого на анустезію аж зовсім зась?
Тут і моя повернулась:
Я вже про все домовилася. Зараз їдеш в район. Там трахматологом Іванівни, мого главбуха, рідний брат. Звати його Василь Іванович, як Чапаєва, не забудь. Ну, та я з тобою поїду. Всьо, чекай. Зараз вдома зберу тебе й на трасі до луноходу підсяду.
-Ага, - кажу, - не барись.
Та й побігла. Далі все сталося, як вона й казала. Приїхали ми в район. Прийняли мене там в лікарню. Поклали в чотиримістну палату на койку. Мужики там всі. Ну, хто зломив з рук чи ніг своє що.
На ренгент увечері звозили. А на другий день главбухський брат, Чапаєв не за паспортом, і прооперував нозю мою. Сказав, що пізнає відмінний почерк шановного колеги, Павла Івановича, і ногу різати не став. Лише, довправив трохи ще та й закатали її в гіпс знову. Але вже не лишень до коліна, а аж по самі оті, що є від народження в Івана та немає в Ганни. Також, вже опісля операції промовив Василь Іванович, що на сельо одразу й не милься, бо пару тижнів будемо тут на тебе подивитися. А там, якщо все буде добре, то й поїдеш додому гіпс долежувати.
Отож, і не милюсь я собі під тим наглядом чапаєвським. Вже й тиждень другий добігає. Звик, аж морда обличча вся заросла. Моя кожен день їздить, попоїсти домашнього возить. Гайзети різні читаю журнальські попід. А, як вже зовсім гидко стає, то з мужиками, хто не після наркозу саме відходить, язики об усе чешемо.
А сестри тут та фельдшери грошву за кожен пук не тягнуть. Роботу свою роблять справно. Як треба вутка, то вона прилітає вчасно. Й геть безмздяно, тобто, задаром. Та й сам Чапаєв бустгалтерський ще гроші взяв тільки за операцію. За все інше натуроплатою, що в сапетах, бутлях та клунках ще в перший день прийняли. З лунохода зі мною на довіс разом. Отож, чого б і не полежать, якщо воно для мого здоров`я треба, а не для гаманців чиїхсь?
А ще виявилося тут, що на здоров`ї я, таки, підупав. І сурйозно. Ще й в такому місці, що нікому й не скажеш. Гвинтим повний, цілком-бо, не відгвинтячився, ледь-бо. Коротше, в лікарні почав я прокидатися ранком лишень на одну голову. Отаке горечко. А я ж ще геть молодий. Ще в мене довго-довго повинно бути все спереду. А тут... Лишень перепис один в плюсах і залишився... А я ж, взагалі-то, праву ногу зломив...
А що буде, як моїй сказати? Всеодно ж, колись виявиться. А, як кине мене? І правда, навіщо я їй з можливостями волячими? -Ні, не кине. Буде аж до овдовіння самого мої волячі ніжності терпіти. Вони ж, баби себто, в нашому селі довше за мужиків живуть. Мучатися буде, бідачка, а справу наліво не заведе. Село ж, маленьке. Звичаї суворі. Як спіймають, то обидвоє аж задосить вигребуть. Спочатку, русі коси допойоси поголять до й опісля пояска марусиного. Потім, змажуть тавотом щедро й обсиплять з голови до п`ят пір`ячком зі подушок стародавніх. І в похід під конвоєм від першої до останньої хати ніжно проведуть...
Кіномеханік наш, що вже давно у відставці, так той тричі в пір`ї відхизувався. Казав, що тільки в цей час справжнім птахом себе й почував. Але, нелітаючим. Щось, страуса типа. Емо. Довготелесого такого з очима биляцькими і яйцями навипуск. І все йому, тричіптахові, як з гуся вода. Хоч і лупешили його за ці справи мужики наші разу кожного. Відлежиться і знову за старе. За молодиць, тобто.
Але, щоб покалічити, то голова радгоспу не давав тоді. Казав, що кіномеханік у нас один, а, от, чабанів, як баранів. Кому потім кіно в клубі крутить? Баранам?
А супружниць своїх, що на передок кіномеханіком заслабли, чоловікам потім прощати приходилось. А, як же дітей без матері і хазяйство своє та й без баби залишиш?
Ні, моя на цей сором нізащо не піде. Соромчастість не дозволить... А, от, до кабана, наприклад, тихцем і може. Чи до козла. Вона ж молода в мене ще...й гаряча з ногами навсю чубатими. Сам по ногах замолоду й обирав... Заколю кабаняку! Заб`ю козляку!
Отож, і не скажеш нікому. Мужикам в палаті таке знати нідочого, а лікарів я встидаюся. Так досьогодні й мучався, як мучачо. То, в мене од ремигання іспанського в школі залишилося. Як, хтось з мужиків тут казав „остаточні прояви”. Коротше, так укривало, що за ногу й не згадував майже.
А, от, сьогодні вранці прокидаюся... Й несподівано обома головами одразу. Як раніше. Навіть більше. Прокинувся я близько шостої, а поряд нема... Вже сьома, знову поряд нема, а не сплять обидві. Сьома тридцять, - обидві не сплять...
Аж тут і мою до мене пустили. Підійшла вона до койки, а я їй і рукою показую, щоб до моєї морди обличча своїм вухом наблизилася. А, як вдалося їй це, то й кажу пошепки:
Дивись-но.
І край ковдри лікарняної так, щоб тільки ми з нею бачили, задер.
-Живий, - шепочу.
-Да, -говорить Світлана посміхаючись. А я вже пополамала голову чого ти тут завжди кислий. І Чапаєв казав, що все йде добре й що біль тебе майже не мучає... А воно, от що... Пора-пора вже тобі, льотчику мій, на свій аеродром звідси. Зараз обход пройдеш. Я вже Василя Івановича бачила, знаю, і –додому.
Так і сталося. За півгодини вже й додому їдемо. Гіпс цей долежувати. Виявляється попід лікарнею мене братушка Ваць у москвичі дожидався. Моя організувала. Ото й сиджу я на сидінні задньому сам, але із загіпсованою Правою Іванівною в бік відстовбурченою. Їдемо.
Спочатку, Ваць про щось мене розпитувати спробував, але я швидко вдав цілком порядну статую. З... живую. А іззовні, ну, як заснув наче. А сам, радію собі потихеньку. Ура мене зсередини по каркасу бехкає.
Живий!
(Свіжа байця від Триндюка Яця початку серпня 2008р.)

От заїжджаю я до братухи моциком надвечір якось. Й не у справі, а так просто. Мацоні парного з свіжеспеченою вертутою навернув... Ну, й моціоном вирішив по цьому торохнути, щоб бульбацію мене в межах норми втримать. Щоб не було, як в отій пісні. Ну, в отій, де про „нє сдержать больше пару”.
Аж тут і сутеніе вже. А в братушки, ну, прямо в двір не зайдеш... Подвір`я саме якраз, щоб цуценят на ньому мордою нашенською бити. Ні пика лиця не промаже, ні бідачці-псяюсі сховатись ніде. Собацюрка на собацюрці, штук аж зодванадцять малих гасають. І дзяв, і дзяв. А стара з буди й носа не каже. Ухайдокали і мамцю, оті сучі голодранці.
Аж тут і братуха виходить. Поздоровкались, кажу:
Ти видко, Яць, собачу ферму завів? Похвально, треба діда з бабою порадувати, що і в нашій сім`ї тепер свій фермер завівся. Собачий, правда. Кінолог оптом аж.
-Що кіно я теперішнє геть не розумію, то, ти, Ваць, правду кажеш. Й навіщо таке знімать, що із дітьми не подивишся?
То правда, не любить він фільмів сучасних і, навіть, телевізор не дивиться. Лишень по радіо зрідка з Верховної Ради зрадіє і все. Йому достатньо. Аж по самі помідори душі вкриває.
А братушка тим часом продовжує:
А в дворі, то все Фаєрчині виплодоки. Ти, їх минулого разу не бачив, бо вони тоді ще в буді всі на кухвайці рябим кодлом промишляли. А тепер он вже й подвір`я під себе, поганці, захопили. Й хоч би одне цуця, хто забрати погодився. Корейців, звичайно, окрім.
Фаєрка чи Файка, то в нього так надвірню кунделицю звать. Тесть Яців, Петро ібн Пержан, постарався, чудило суцільно сиве. Супружницю свою піддражнювати, щоб. Якось влітку перекладав старий ібн Пержан грубу в своїй хаті. А бабця його на подай-тримаї поряд на попідчовговому ходу сновигала. Ну, й дочовгалася, що прийняла на нозю лист чавунний з груби. Ще й з усіма кружалами в обоймі на додачу. Як же заголосить вона тоді та й на весь куток зненацька раптом:
Ой, лишечко! Фаєрка пальнула, п`ята, як цицька!
Аж тут і Петро й собі обізвався:
Я й не знаю, Маріє, як воно тобі краще? Чи коли п`ята, як цицька, чи коли цицька, як п`ята?
Що правда, то правда. Хоч і трьох дівах вигодувала тітка Марія Пержаниця, а от чим же саме, якщо їх і аж геть та й не помітно? Отак потроху й поліруємо в селі макітри язиками.
А кунделиця таки схожа на вогник мастю. Втрапив з іменем собачим ібн Пержан старий. І собацюрі, й собі потрафив.
-Слухай-но, Ваць, - тим часом братушка озвався. А, давай-но одну диверсію з тобою зараз вчинемо.
-Яку саме? - питаю.
-В тебе – моцик з каляскою. В мене – озброєні вже своїми зубами хвостато-вухаті диверсанти в мішках і координати точки висадки десанту.
-Точка далеко?
-Побіля Дуки.
-Тобто, Дуче Миколіні, він же й Дука Миколка?
-Да, таки, це він, а не його батяня дядько Вовка.
-Годиться, -кажу. Бензина в баках у обидва боки вистачить.
А тим часом вже й геть стемніло і за очі взяло. Нас з Яцем, небо зоряне літнє, а його домашніх – мило з теле-ящика новітнє.
А половили ми тих цуциків якнайтихішим способом. Тобто, спокійно й зовсім без всяких нервів. Не схарапудити вояків до місії щоб. Братушка ловив і саджав до мішка. Якого я й тримав. Особисто. За кількістю мішків, то диверсантів вийшло аж три групи. Позав`язували гузирі, щоб дочасно висадки не сталось, завантажилися в десантний корабель і їдемо.
Що значить правильно диверсійне угрупування підготувати. Всю дорогу й наступну висадку цуцики й не дзявкнули. Питаю братушку, що сидить ногами в калясці й бойовий дух в мішках контролює:
Таки, де на самого Дуче наш десант з мішків звалиться?
-Ага. Ти метрів за сто від його ліси в посадці стань. А світло ще від траси вимкни.
Вимкнув. Під`їхали. Став. Мовчки взяли ми мішечки, брат -два, а я -один, та й пішли тихцем до потрібної огорожі. В обраному Яцем місці, де закінчувався дучин город, на високу купу сухого бадилля, що гніздилася зсередини попід лісою, й було здійснено висадку десанту. Й з порожніми від диверсантів мішками, ніким не помічені, повернулися ми до мотоцикла. Завелися й довіз я братушку до його подвір`я.
Ну, що, -кажу, -спокійної ночі. Ліса в Дуче нова, ціленька. Кучно лягли псяюхи, до ранку точно нікуди не розбіжаться.
-Й тобі. А Дуче тепер собак надовго вистачить.
-Да, -кажу, -навішав ти йому та на нього їх, аж щедро. Прокинеться ранком, вийде надвір, а йому тут дюжина собачих ротів і заскандує дзявом про негайну постановку всього особового складу на повне довольствіє...
-Так досі ж ще Свєтка моя іноді вночі за Лискою плаче. Майже рік пройшов.
-Дурне воно таки, Дуче. Фашист. Хто ж корові вим`я вилами штрикає?
-І не доведеш нічого. Прийшла тоді увечері Лиска з дірками і в крові з молоком, а з рота невеличка галузка з кавунячої гудини теліпається. А баштан на шляху череди всього один. Дучин... На ранок і дорізали.
-Далі можеш не продовжувати. Був і я тоді з самого ранку поряд.
-Отак і мстю по-маленькому. По-великому, нагоди ще не було. Але, земля, вона кругла...
-І має форму чемайдана... Забий, ти, на того Дуче. Як доктор на дурика. Але не повертайся до нього спиною. Навіть при двох санітарах.
-Не можу ще я забити. Свєтка слізьми своїми не дає. Та й собачат пристроїли. І не скривдить він їх, бо Оксана його, то і є для них хороші руки. Ну, давай, Вацю, бувай.
- Будь здоров, і ти, Яцю. Правду говориш: Колька у своєї Оксани від серця далі будь-якого цуцика теліпається. А, нічого, живуть люди, -кажу.
Тут, ми ще й поручкалися на прощання і поїхав я додому.
Хоч, навіть і непоганий моціон перед сном мав, але засиналося довгенько. Але зовсім не бульбації від. Думки по голові з вуха до вуха туди-сюди геть розсновигалися. У одне вухо влетіти натямили, а, як з іншого вилітати та й не знайдуть. Аж Марина вже забурчала, що серед ночі спати без всякого пристойного приводу не даю. Так я тут і виправився аж не барячись. І поснули аж бігом потім. Добре, що меча гострого маю на всілякі вузли гордіїві. Чого й вам від серця бажаю.
(Свіжа байця від Триндюка Ваця од липня 2008р.)

Доброго всім часу доби!
Підвів я всіх свої поціновувачів та ін. мандрівників запилюженими шляхами І-нету, що забрідали й на мій ЖЖ.
Немає мені прощення. А все капосна пристрасть до завершеного. От є в мене вже декілька історій від Ваця і Яця Триндюків готових до публікації й одна незакінчена. Ну й опублікуй візьми. Але ж, забажалося опту,проше панство й ледійство. А, от, він, тут, ступор творчий і напав зненацька раптом побіля-подекуди. От і маємо, що маємо.
Отож, лупіть тепер мене в аж самого лиця брехливу морду. І така вона там вкохалась, що й без прицілу не промажеш. Немає мені прощення.

Але... Тільки, от, ступор відвалить, так...і одразу.
Василь.

Всім привіт! Є ще кілька нових оповідочок з життя В.Триндюка. Незабаром опублікую. Зараз трохи ніколи.
До нових зустрічей!

Миру-мир
Сиру-сир
Пису-пис
Дулі-ніс

От і весь мій доробок бай байця від Триндюк Ваця. Якщо буде що, чи новеньке щось, то й запостю, звичайно. А там, подивимось....

Підходить, ото, до мене вчора моя Марина, а я саме сеанс щовечірньої серіалотерапії проходити тільки-но закінчив і починає чухати мені, мов кабанцю, пальцями руки, попід підборіддям. Та поштиво мовчить. Грішний буду. З самого дитинства люблю, щоб чухали мене так. А вона все мовчить поштиво і чухає ніжно. Аж допоки я, тим радим свинтусом аж у сам смак набувся. Та, з попереднього досвіду подружнього життя я вже цей запідчух давно знаю. Таки їй щось аж конче треба, коли прелюдію оцю на шиї версі виграла мені. Отож, і я не розкриваю рота. Ясла ж до корови не ходять. Як їй треба, то хай сама і виклад свій почне.
От, здається, вона таки зрозуміла, що починати їй самій прийдеться. Отож, і говорить так солоденько:
Васюню, мій милий, пообіцяй-но мені, що виконаєш те, що я тебе попрошу.
Добра штука досвід. Бо з її формулювання свого прохання, я одразу можу сказати, що річ у ньому піде про мою тещу. Навіть на її зуб ядовитий закластися щодо цього і програть завжди готовий. Але Марині відповідаю, що без прочитання я, як завжди ніщо не підпишу. Ну, вона тоді і карти розкриває:
Маму мою завтра ранком до Кунделіні одвези, Васюнь. Вже так її біднесеньку мігреня та замучила. То раніш тільки як на погоду голівонька в неї боліла, а тепер майже кожен день. Таблетки вже пити не може з-за печінки. І травяні теж. І з аптеки трави, щось не допомагають. Несвіжі мо`? Хоч я, як брала, то по даті ще наче годні. Правда, це пустирник, а він від нервів, а не голови. Казала провізориця, що немає в неї такої трави, щоб саме від мігрені. Отож, може наш сільський йог, знахар та віщун щось та й порадить? Бо ходить же поза селом якусь там траву в торбу поскубує. А, Вась, то відвезеш?
Ну, й що мені тепер робить з цим до жони довіском з виском?
-Добре, погоджуюсь і додаю:
Але, попередь її на лобі, щоб увесь час мовчала і відповідала лише на поставлені їй запитання. І, щоб коротко, мов спартанка. А не варнякала, мов спиртанка.
-Звичайно попереджу. Тільки, ти москвичем її відвези. Туди й назад.
-Ну, що ж. Може й домовимось. Щоб москвичем туди й назад. Але, якщо саме в тебе і саме цього вечора зненацька нагло голова не заболить...

Отож, ранком, як попорався, завів москвича та й поїхав за тещею. Вона в нас окремо живе. В своїй хаті на іншому кутку села. Марина вже років зоп`ять, як вговорює її до нас на ПМЖ перебиратися. Та моя друга мама не хоче. Каже, що звідси вона вибереться вже ногами вперед. Гарно викладає бабця і сам зміст мене влаштовує. Краще вже старика доглядати на відстані. Та й город ми її майже весь займаємо. Лишень квіти поперед хатою собі лишила та дві сотки на картопельку та городину різну...
Наче й вчасно під`їхав, а бабця вже перед воротами сичем з сапетом стоїть. Губи, зціплені аж заціплені. Очі, мов клаптики ночі. Й сама, любов до зятя вся. Правда, видко, що в неї голова таки болить. Бо в два пухові платках теща на вихід у вересні вбралась. А погоди для цієї пори стоять звичайні. Тепло саме та лагідно, бо літо стоїть бабине. Ну, а я поздоровкався до неї й кажу:
Сідайте, мамо та й поїдемо.
Теща з сапетом вмостилася на задньому сидінні, грюкнула дверцятами й прошипіла з декором із докору:
Ти, хоч до Кундельні того мені вже якось втрап.
-Не переживайте, мамо. Не промажемо, - терпляче заспокоїв я її.
Ото й розмова за дорогу вся. Видко тримала теща слово, як могла. Теща у мене ще та родзинонька. Сама, наче й маленька на зріст та конституції полегшеної конструкції, а як розійдеться-розходиться лаятись, то аж грім гримить, земля трясеться. Якось ще на початку нашого подружнього життя, у Марини тоді пузо вже аж до носу майже діставало. Отож, прилетіла на мітлі теща мене за щось чехвостити аж на поле, де саме культивував. Дивно, але її голос з „мать-перемать, дорогий зять” я почув з іншого кінця поля. Причому із зачиненої кабіни працюючого трактора. Отака сирена сковорідкоголоса моя мама друга. Але, нічого. Як треба, то й на груші ростуть біруші. Справляємось.
Збігала Марина до неї зрання, як корову здоїла та до череди виганяла. Й Кунделіні попереджений і чекає. Отож, швиденько справимося і додому. В мене трактор зараз і на ремонті хоч, але навідатися до майстерні треба. Може вже сьогодні в механіка руки до нього дійдуть. Щоб взяв мої руки в руки і дав їм робити що з залізним конем моїм у частині слюсарній ремонту його. Та ось і приїхали. Ставлю машину воріт кунделінських побіля. Виходжу сам, випускаю тещу з сапетом і, перевіривши чи всі дверцята в москвичі зачинено, бамкаю долонею по дерев`яній стулці давно не фарбованих воріт.
Аж ось і він. Сам Кунделіні двором назустріч чеше. Сам невеличкий, сухоребрий. Засмаглий. У очочках, мідним дротом посеред носу підв`язаних. Лисий, мов хвотомодельське коліно й не тільки на голові. Бо одягнений лише в старі джинси на босу ногу. І взагалі, чимось наш Кунделіні мені на муравлика з мультфільмів схожий.
Поздоровкалися, придержав Кунделіні за цеп свого незасмаглого кунделя і ми з тещею зайшли до його хати. Хижа в нашого знахаря та віщуна непогана. Шифер на покрівлі ще без моху. Хоч і з саману в штукатурці на сітку-рабицю стіни, але стеля височенько, всередині чистенько. Опалення парове. От тільки вогкувато в хаті трохи. Ну, а що ж ти зробиш? Саман, він і на Кундельштадті саман. Добре, що хоч по кутках гриби не колосяться. Видко, протоплює від вогкості хазяїн і влітку.
Посадив нас Кунделіні за стіл у залі, сам всівся в крісло й говорить:
Ну, мені Марина ваша сьогодні ранком все розповіла. І я, хоч і не відмовив, але думаю, що сам допомогти Вам, Горпино Кирилівно, не зможу.
Це, як ще не знаєте, то так в миру звати мою дорогу тещу. А хазяїн тим часом продовжує:
У мене все здоров`я йде від того, що я йогою займаюся. Як погодитеся займатися, то я навчу. Ну, а там все у Ваших руках. Ну, то що?
-Знаєш, синок. Мабуть буду я таки незаймана баба ягою твоєю. То для вас, молодих, воно. А я вже трохи не нова буду. Пізно вже мені починать. То, мо` трави якої від мігреню сильної дай і всьо, - відповідає теща.
-Не праві, Ви, Горпино Кирилівно. Йогою займатися починати ніколи не пізно. Але, набридати Вам я не буду. А щодо трави, то краще беріть у аптеці. Там вибір більший і якість краща.
-То якого ти оце затяг нас до себе з самого ранку? – тут вже я питаю.
-Та, ви, далі слухайте. І, взагалі, можете вважати, що вам сильно повезло. Бо, в мене в гостях якраз перебуває Горпини Кирилівни зцілення власною персоною.
-Яке-таке моє зцілення копирсоною? - цікавиться теща.
-Брат мій рідний із самого Києва приїхав. Дипломований цілитель за винятковою методикою, -пояснив Кунделіні, вдавши що не дочув про”копирсону”. Потім, поглянув на годинника на руці і додав:
З хвилини на хвилину повернеться. Поїхав машиною до лісу за ранковою порцією енергії природи. Тож, почекайте трохи.
-Це добре. Заряджений насвіж акумулятор завжди сильніш розрядженого буде, - зхвілософствував я і почали ми всі втрьох процес чекання Кунделінячої хвамільної знаменитості.

Невдовзі загавкав собацюра. Аж ось і він мабуть. Кунделіні вийшов з хати. Ну, а ми з тещею сидимо далі й дружно чеканки чеканимо. Точно він. Бо, заїхала в двір легкова машина двигуном літра за два й стала. Загомоніли голоси: Кунделінячий та ще чийсь з добавками до тембру фрагментів вереску. Ще ледь потім, загупали ноги на веранді й ось відчиняються двері в залу й заходить якийсь опасистий дядько. Сам у білому лікарському халаті верхи на костюм з сорочкою світлого кольору. Ще й при краватці в червоний горошок й саквояжем з коричневої шкіри в руці. Ну, а за ним і Кунделіні одразу з`явився. Мов той галерний гребець, що втік із Бухенвальду, десь зомісяць як. Отож, зайшли вони й тут хазяїн, мов конхверансьє голопузий і представив нам дядька:
Народний цілитель, Академік Академії Енергійних Енергетичних Енергетиків, Всеєвропейський представник методики зцілень з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, - проїхався він по титулах. І вже від себе додав:
Доречи, мій двоюрідний брат і просто хороший чоловік, Кітбаюненко Ларивон Гвідонович!
Тут дядько поправив брата:
Іларіон Гвидонович, - і поздоровкався до нас.
Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон, -назвав за голос його я подумки. Ну, а вголос разом з тещею відповів на привітання цілителя. Далі Кунделіні представив йому нас. Опісля цього Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон промовив добре поставленим котячим голосом:
Все, що вже сказав вам про мене брат, то є свята правда. Навіть те, що я єдиний у всій Європі сертифікований знавець методики зцілень аборигенів з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири. Можливості якої, воістину універсальні й невичерпні.
Аж тут скинулася і встряла моя теща і одразу пробує взяти бугая за самі я:
А від мігреню також Ваші обригени зцілювати тямлять?
-І від мігреню також, - відповідає поважно брат Кунделіні і продовжує:
Отже, зараз я вам коротко розовім про суть методики. Ви мене послухаєте, а потім перейдемо безпосередньо до самого зцілення.
-У мене цілить не треба, я ще здоровий, -встрягаю.
-Ну, я б не був на Вашому місці, чоловіче дорогий, таким упевненим. Але, тоді вже хоч послухайте. А там вже й приймете рішення, -присадив він мене і почав свій заїзд по нашим з тещею вухам. Ну і братовим, що весь аж на одне велике вухо з самої уваги та поваги перетворився.
Методика, яку я представляю, корінням своїм походить з тихоокеанського архіпелагу островів під назвою, що на місцевій мові звучить, як Шикивалу Бизида. А в перекладі це означає Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири. Населення архіпелагу нечислене й незмінно займається вирощуванням каучукових дерев, усіляких пальм і тваринництвом вже не одну тисячу років. Це милі та добрі люди, що живуть у цілковитій гармонії з навколишньою райською природою. Всі чоловіки там високого зросту й атлетичної статури, а жінки справжні красуні з великими вологими, мов озера очима. Всі без винятку острів`яни майже не хворіють. Але, вже якщо це стається, то йдуть до цілителів і ті швидко їх зцілюють. Тепер ця унікальна можливість стала доступна й вам. І не треба далеко їхати.
Аж тут я репліку у пазусі не втримав:
А я б всеодно туди з`їздив. Простим туристом.
У відповідь мосьє Кітбаюненко мене попрохав більше його не перебивати. А його брат Кунделіні та моя дорога теща, так і взагалі на мене дружно зашипіли, мов розлючена гадюка в парі зі свіжопроколеним заднім тракторним скатом. І лекція продовжилась.
Суть методики, якої мене навчав сам Верховний Шаман Всього Архіпелагу Островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, на ім`я Бизидо Ун, полягає у споживанні хворим відповідних лікарських рослин і трав. Певним чином. Ви спитаєте мене, а чим же ця методика відрізняється від звичайного травництва? І я вам відповім, що відрізняється просто радикально. І справа вся якраз у надзвичайно ефективному способі споживання трав`яних ліків.
Отже, за результатами багатотисячолітніх досліджень міцевих цілителів з архіпелагу островів Уповітряної Спіралі й Висячої Сокири, всі люди за характерами поділяються на декілька типів. І кожному з цих типів є відповідна унікальна страва чи продукт харчування. Я не буду втомлювати ваші вуха вживаням назв на місцевій мові цих островів, а торкнуся лише суті питання. Тобто, пацієнт, як його класифікує традиційна медицина, холеричного темпераменту є Людиною Вареного Гороху. Сангвінік за цим поділом є Людиною Тушеної Капусти. Флегматик, - Людиною Звареного Вкруту Курячого Яйця, а меланхолік, - Людиною Щойнозквашеного Молочного Кисляку. Отже, кожному типові людського характеру відповідає своя лікувальна страва з натуральних продуктів. Ніякої хімії. Натурпродукт і саме здоров`я. Ну, про типи людей і страв для них я вам вже розповів. Тепер перейдемо до, як я її називаю, власне трав`яної частини методики.
Ця частина майже нічим не відрізняється від рецептів на основі місцевих трав та лікарських рослин. Точніше, за словами вельмишановного Бизидо Уна, вона повинна й зовсім нічим не відрязнятися. Ну, звичайно, окрім нашого унікального й високоефективного способу вживання ліків. Бо, кожна людина, що проживає у якійсь місцевості є теж її частиною. Отже, все місцеве їй підходить якнайкраще і якнайідеальніше. Тобто, в цій частині лікування, мігрень Ваша буде переможена, як кажуть, виключно дарами Вашої ж рідної землі.
А тепер перейдемо до унікальної частини методики, а саме, способу вживання хворим наших ліків. Він полягає в доправленні до організму порятунку шляхом його вдихання з подальшим всмоктуванням у кров. Тобто, хворий вдихає підготовлене відповідним чином повітря, у якому для нього вже розчинено ліки і швидко зцілюється. Отже, все дуже легко і просто. Як у нас кажуть: подихали трохи й хвороби анітрохи!
Сказав це Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон й подивився на нас посміхаючись. Видко чекав нашої реакції на його лекцію. Ну, я мовчу. А, що мені тут говорити? Методика, як методика. Он скільки їх зараз самих різноманітних по радіо-газето-телевізорах про себе кричить. Та й проблем серйозних зі здоров`ям не маю зараз... А от тещі все це треба. Тільки, от, чого вона мовчить досі? Глипнув я на свою маму-2, а вона, спить аж без задніх ніг, сердешна. Чуб у неї з-попід платків на очі щедро вибився, видко лоба, як заснула почухала щедро. Отож, Кунделіні зблизька, а мосьє Кітбаюненко трохи здалеку тещин сон-тренаж і не помітили. Та, робить нічого, прийдеться перервати її мирний сон. Отож, торснув я її трошки за плече старече й кажу:
Вставайте, мамо, люди Вас чекають.
Теща зашевелила пасмом сивого волосся на очах, що відобразило її зпросоння хлопання віями. Потім, прогріла рота, пропрацювавши взад-вперед нижньою щелепою, і лише тоді спитала ним:
Гась?
Кажу:
Мамо, лекція вже скінчилася. Пора казати чоловікові чи будете лікуватися, чи ні?
-А скілько коштує у Вас, щоб мою мігреню відігнать? –швидко прочумавшись, спитала теща Кітбаюненка.
Той з вумним виглядом і відповідає:
Сто п`ятдесят долярів і радійте, бо сьогодні в нас небувалі осінні знижки.
-Скажи-но мені, Васю, скілько це гривню за мігреню буде?
Швидко підрахувавши курс валют, відповідаю:
Десь приблизно до 800.
-Немало, майже дві мої пензії, -вголос підрахувала теща і знов питає:
А голова потім точно боліти не буде?
-Даю рік гарантії, як кажуть, вєк голови нє відать, - підштовхнув її до згоди цілитель.
-Ну, то добре. Є в мене трохи грошви, за козяче молоко наторгувала. Хоч і жалько грошей, але мігреня ця мене вже доїдає. Коротше, згодна я лікуватися. Кажи, синочок, що далі робить?
От, стара ступа... Як на столичного Кунделіні, то цілий „синочок”. А мене за все життя привітніше ніж „Васька” ні разу й не назвала. А тим часом мосьє Кітбаюненко питає брата:
Ти, не проти, якщо завтра я тут сеанс лікування проведу? Доречи, ти мені, як асистент будеш потрібний.
У братухи з радості від честі такої аж засвітилися дульками оченятка і він відповів, що з превеликою радістю.
Отже, Горпино Кирилівно, Ви у нас по методиці є Людиною Звареного Гороху або Людиною Сої Замість Чогось У Будь-Чому. А зцілюватися будете від мігреню. Значить так, інгрідієнти, потрібні для приготування й розчинення в повітрі ліків у мене є. Повітряна камера завжди у мене в машині. Отож, від Вас потрібно завтра за півгодини до сходу сонця з`явитися сюди з грошима і мати при собі полотняну нічну сорочку. І ще одне. До тої пори зовсім нічого не їжте. Пити можна тільки кип`ячену воду. Вам все зрозуміло? –Повторіть.
-Та зрозуміла я, синочку. Як ледь-ледь зазбирається небо сіріти, то вже бути тут з грошима й нічною сорочкою. І нічого до того часу не їсти. Пити лишень воду, - повторила теща, як зуміла точно. Але, мосьє Кітбаюненко її не поправляв.
Отож, попрощалися ми та й поїхали. Відвіз я тещу з сапетом незатребуваним назад. Пообіцяв їй, що завтра рівно о п`ятій по неї заїду та й рвонув собі справи того дня порати...

Як загадали, так і зпряли. Тому й за півгодини досхід сонця вже й стояли перед кунделінячими ворітьми, його кунделя самим зухвалим фактом свого існування на тім місці дратуючи.
Аж ось і хазяїн до нас вийшов. Гарний аж піснею відгонить. Не було вже вчорашнього гребця бухенвальдського в джинсах на тіло босе. Нас зустрічав справжній йог у памперсі. Ну, не знаю, як воно зветься, але це на місці трусів було у нього. А ранки бабинолітні, вони прохолодні, як для шат отаких. Але, наш Кунделіні, міцний горішок, довбнею не доб`єш. Тримається так, мов літо зараз, аж зовсім не бабиного заводу. Отже, поздоровкалися ми, попридержав Кунделіні свого представника братів наших менших, щоб ми пройшли і каже:
Прямуйте он туди за хату. Все буде саме там. Ну й заходимо ми. А там у хазяїна видко місце, де він своєю йогою займається. Такий собі майданчик з сотку розміром. З одного боку, глуха стінка хати, з другого, стіна теплиці. Зпереду, вид на зібраний город, а із-заду, зопівтораметровий паркан штахетний з хвірткою, через яку ми й зайшли. А долівка там з самої травички зеленої. Видко стриже Кунделіні її спеціально, бо вид у трави викоханий. Наче, як перед Білим Домом у Вашингтоні, що в телевізорі показують.
Поздоровкалися з Кітбаюненком, що вже чекав там на нас у кухвайчині на спортивний костюм одягнений. А я думав, що він тут зараз буде весь з голови до самих п`ят розмальований, у трав`яному фартушку й з кісткою замість бабочки. Ще й з якоюсь пикою страшною на мордяці. Ну, як по телевізору, коли про папуасів показуть.
-Ну, що сорочку нічну не забули, Горпина Кирилівна? –питає він тещу.
-Взяла, синку, взяла. І гроші не забула.
-Ну то йдіть з асистентом до хати у сорочку перевдягайтеся. І щоб окрім неї більш нічого на Вас не було. Знайте, що організм здатен приймати ліки й через пори в шкірі.
Пішли вони й мосьє Кітбаюненко за ними потопав чогось, а я залишився. Ну й роздивляюся. А було таки на що. Так ось вона яка та камера повітряна, гондолу не качай.
Стоїть собі посеред Кунделінячого газону низенька, мабуть з метр у діаметрі та півтора в довжину така собі кишка з прогумованої тканини зеленого кольору. Ще й дюралевими пласкими обручами, мов ковбасяка яка іззовні стягнута. І кількома зав`язочками, що в потрібних місцях до неї привулканізовані, з кожним з обручів пов`язана. А стоїть вона на одному місці бо у верхній частині нанизана кільцями, що в обручі впаяні, на сталевий трос п`ятірку. Який, у свою чергу, прикріплений до двох металевих штанг увігнаних у грунт по протилежним кінцям кишки.
А кінці ті не прості. Бо мають кожен з свого боку по коридорчику на гумовому каркасі з того ж, що й кишка матеріалу. Один, коротенький, приблизно зопівметра, прикриває з усіх боків отвір, що зараз закритий клапаном з тієї ж матерії. Ти, бач, а на дотик кишка м`яка і майже не цупка, мов приспущений гумовий човен радянського виробництва. Але помітно, що шарів матерії у ній є кілька. А, от, другий коридорчик, я роздивитися не встиг. Бо тут саме повернулася теща з асистентом. В довгій аж до п`ят сорочці з вишиванкою зпереду й подекуди синюватий, але весь поважний від виявленої йому братом честі асистент- памперсоносець.
Ну, -каже він, підвівши тещу до коротшого коридорчику й відкривши на ньому клапан, -Горпино Кирилівно, не бійтесь, спокійно лізьте в повітряну камеру аж до самого краю і лягайте там на спину. Потім підібгайте ноги, обхопіть іх руками. і чекайте на Іларіона Гвідоновича. Це поза немовляти у лоні матері.
-Ану, одійдіть і не дивіться на мене, -каже сором`язлива теща моя і упевнившись, що ніхто не має її у зоні прямої видимості ока, лізе до кишки. І трохи пововтузившись там, гукає:
Немовля, сиве як я, вже готове. Закривай камеру.
Ну, асистент Кунделіні закрив клапан і липучки його старанно защипнув .
-А теща там не подушиться у власному соку, - питаю.
-Он з іншого боку бачиш, ще вхід повітрю вільний.
Ну, тут я вже й роздивився, що воно там за другий з кишки тієї коридорчик.
Завдовжки він, майже як його мама. А всередині аж геть не порожній. Не те, що його менший брат. Перина м`яка там у нього по всій довжині знизу. А ще там є, щось схоже на шорти з тієї ж тканини, що й кишка, але з м`якими та еластичними цільнолитими гумовими трусами коричневого кольору всередині. Самі шорти довгі майже до колін і сантиметрів зодвадцять поясом заввишки. Й так просто не валяються вони там з периною й своїми труселями солідарно. Бо сполучаються задньою частиною з рукавом, а той, у свою чергу, виростає з торця кишки. Сам рукав, десь зопівметра в діаметрі й зопівметра завдовжки. Й живуть ті шорти на краю рукава ногами вгору, матнею назовні. Й немає між задніми частинами, що шорт, що трусів та рукавом аж ніяких перепон для повітря хода вільного. Також я розгледів, що внутрішні стінки рукава в глибинах є цільнолитим продовженням задньої частини гумових труселів. А ще, шорти з одного боку розділено навпіл і скріплюються вони там липучками й ремінцями. Більше дірок у торцеві кишки немає. Зверху коридорчик має в поперечному напрямку дві оторочені коричневою гумою дірки сантиметрів зосорок у діаметрі кожна. Й одна від одної теж сантиметрів за сорок. Отака чудо-конструкція. Шлангокільчато-коридорні рукавчасті шортотруселя.
Але тут мене наперли з того місця, де тещ зцілюють. Прийшов сам цілитель. Вихід, точніше захід за кунделінячу хату майже не був ефектним. Задля роботи мосьє Кітбаюненко одягнув білу рясу з тонкого полотна. А в руках тримав потворну маску з пір`ям та чудернацького досить потасканого бубона. Отож, з`явився й каже:
А, Вам, Василю, далі тут робити зовсім нічого. Я зараз почну співати Велику Ритуальну Пісню Зцілення, але лише для однієї Горпини Кирилівни. Потім зійдуть зцілюючі духи. Все це може Вам серйозно зашкодити. Отож, задля Вашої ж безпеки, почекайте завершення сеансу зцілення з іншого боку хати.
-Да, там посидь в мене під горіхом на лаві, -встряв Кунделіні, а його брат продовжив далі:
Скоро ми втрьох до Вас повернемося.
-Агов, мамо, як Ви там? –запитав я тещу в кишці поскрізь навколо неї наостанок.
-Та йди вже ти, - обізвалася вона.
Ну, я й пішов чекати цілком тим заспокоєний. Сів собі під грушу й нікуди не рушу.


Але, все ж таки цікаво мені, і що ж там з тещею в середині кишки та зовні відбувається зараз? А я тут сиджу собі під горіхом справжнім підоріхом і ніц нічого не бачу. Правда, таки чую, щось трохи. Завивання якісь та буботіння під бубоняче бумкотіння. Ну воно й зрозуміло, то для милої тещі нарешті залунав ритуальний відспів. А, якби ж знати напевно, що воно таки так... А музику відспівування мами два навіть самому найдрібнішому плюгавцю з достойного племені зятів можна слухати годинами й годинами... А насолоди ж тої... Й куті меду тут аж геть не передати... Коротше, передозу тут ніколи не буває... Он, кум Савка Курдупель, так той на похороні тещі навіть батюшці приплатив, щоб той подовше й понадійніше відспівував. Казав потім, що ось він, падло, як звучить апофеоз житухи зятя. Ну, а мені тоді ця подовжена панихида добряче набридла. Теща ж, землею в землю шла аж зовсім не моя...
Отож, сиджу і мрію. Як мрію, так сиджу. Мабуть й ледь задрімати встиг так солоденько... Та не дали. Спочатку пролунав якийсь зойк, потім скрик, що перейшов на довгий котячий крик. Авторство ж звукових коливань з репертуару кота, якому прищемили хазяйство, безперечно належало мосьє Кітбаюненку. Й що ж воно таке? Да, екзотичні методики, зізнаюся, як на погляд звичайної людини, іноді поводять себе на межі дивного й незбагненого. Аж тут до нестихаючого ору додалося якесь брязкання та дзеленчання, що переросло у шурхіт. Такий, наче, щось велике, але неважке тягнуть волоком. Ну, майже, як солому чи сіно на брезенті. Йой, оце так тягнуть, аж штахет затріщав й об землю гупнув. Так от, видко, що воно значили слова Гвідоновича про те, що скоро вони втрьох до мене повернуться. Добрячий відхід, аж паркани не стримують. І концерт котячий вищить не вгаває. Далі чую волочення з концертом з-за хати наближаються до мене. Але якось стрибкоподібно. Тобто, шурх-гуп, шурх-гуп, шурх-гуп. Й на якість віщання радіостанції Кітбаюн FM ці дії вплив неабиякий мають. Як саме „шурх” відбувається, то сигнал стає сильніший. Але, я все одно слухняно чекаю. Терплю-бо, безпеки здоров`я ради свого. Хоч від цікавості вже майже на танці зійшов. Ну, й дочекався...
І ось з`являється за стіни хати верескоголосий чудо-звьор. На велетенську пом`яту гусінь схожий. Скаче на двох коротеньких босих ногах з довгими нігтями, мов той кенгуру. Але, так низенько-низенько... Сам весь зелений-зелений покровами прогумованими. Завдовжки метрів зотри з гаком. Від пальців рук, що з боку морди за краї вхопилися, до хвоста, схожого на гумову частину величезного шполика для вичерпування води з каюка.
Я аж підскочив, як воно з-за хати вискочило. Не зостраху, звичайно. З дурниці не здурійте. А виключно про безпеку садів та городів піклуючись. А ну, як отакий гусіньозавр до вашого саду чи городу підхарчуватися вскочить? Отож... А ще видко, що саме зірвався цей звьор з припону, бо тягне на собі й позаду якісь знайомі залізяки на тросі...
І, окрім нього з-за хати не з`явилося геть нікого. А де ж асистент? Памперс свій міняти рвонув чи що?
Отож, проплигує кенгугусіньозавр ще з метр і завалюється на лівий бік. І вже не верещить, а тільки стогне та поохкує. Оце так повернулися. Ну, за звуковим оформленням шоу зрозуміло, що спереду в кишці сам цілитель, а ззаду моя теща. Але досить дивно й неприродно це якось виходить. Бо, не мовчить дядько, а не вона. Чи таки відспівав її мосьє Кітбаюненко? Але, все одно я ще сиджу на лавці. Справа ж там у них виходить аж геть непевна. Ну, й чого, ото мені, не знавши броду, лізти в воду? Аж тут він проміж зойками та йойками й гукає мені:
Василю, відчепи від мене Горпину Кирилівну. Асистент, зараза, дременув з нахрен переляку. Тільки обережно, бо мені дуже боляче.
Да, видко таки добре непереливки цілителю. Он, заговорив як, інтелігент столичний.
-Зараз, -кажу, мосьє цілитель, відчеплю.
Отож, підходжу з тещиного боку, розстібаю блискавки та розчепляю липучки й розкриваю клапан. Аж тут, як звилися в повітрі завиванці свинячі, аж у очах моїх по спіралі крутонулось дзигою совєцькою у смугу. Чи сусід кунделінячий свинарнику зрання почав зачистку? Ну й правильно, а навіщо ото з цим тягнуть? Бо, як далі, то його все більше та більше приростає. Подумав я й не дивлячись в бік кишки, намацав її п`яти. Які одразу після розпечатування вилізли надвір на чолі решти ніг і ввіткнулись хижо пазурями пальців у невинную траву. А мацав ступні геть всліпу, бо дуже боявся, щоб випадково не нагледіти й одного квадратного сантиметру тещиних непрасованих принад, що самої спини понижче. Така вже я людина. Ригнути можу й від самої згадки про імбридинг навіть. Хоч крові ми і зовсім не одної з мама-два. А вона в цей час лишнь сопить обома ніздрями, мов дві сопілки опісля пилки. Ну, тут я й смикнув добряче, щоб одним потужним смиком витягти залишок тещі надвір.
Не вдалося. Не полізла мама два з кишки. Розсілася там, мов корч. Наче й не тяжковиснажений дід я в плані силоньки, та не вдалося з першого разу ріпку витягти. Та й у сам момент того смика Кітбаюненко, як заверещить, мов підвинок на чищенні:
Йа-йа-йа, йо-йо-йо! Не тягни, а відчепляй!
-Ну, так би й сказали.
-А як як сказав? Хіба не „відчепи”?
-У мене всі ходи записані. З Вашого динаміку прозвучало: „Василю, забери від мене Горпину Кирилівну. Асистент, зараза, дременув нахрен з переляку. Тільки обережно, бо мені дуже боляче.”
-Не намагайся зробити з мене носія тропікозу! Йа-йа-йа, йо-йо-йо! –знову завищав він.
-Ви, мене намагаєтесь образити, шановний? Тоді я собі піду. А тещу можете лишити собі приємним довіском з-заду.
-Всьо-всьо-всьо, не будемо сваритится. У тебе є гострий ніж?
-В машині, - відповідаю.
-Візьми його, будь ласка, й обережно розріж полог повітряної камери одразу позад мене.
Зганяв я за ножем і розрізав, де він просив. Й побачив там задню половину цілителя у єдиних в Україні шортах з рукавом з-заду. Й зовсім без ніякої ряси. А там, у надрах рукава, зовсім поряд донгвідонячого сідала, одразу щось зашпорталося й якось знайомо так засопіло. Та розгадувати цю загадку часу в мене не було, бо тут Кітбаюненко спитав:
Вже?
-Да.
-А тепер, ще обережніше спробуй розрізати стінку підводячого патрубка, - йа-йа-йа, йо-йо-йо, та й болить же мені, - якнайближче до лосин.
Ну, я й розрізав той патрубок аж самих тих лосин бомбейського лося побіля. А там і теща моя портретом без рамки показалася. Фотка – клас, хоч на паспорт ліпи. Мама два на ній гарна, мов намальована. Виглядає, прямо як пава. Якщо її окропом окропити й пір`я розпушити цілком, але не повністю. Й зовсім, як жива, тільки мовчить. Бо рот у неї саме зайнятий. Дослідженням смакових якостей одного з двох батонів київських. Правда, батони ті аж геть не розміру традиційного. Кожен, мов ціла домашня паляниця кіла на зотри буде. Й видко, що нарвалася вона на такий глевтяк й цвіляк, що у мами два, аж щелепу на сторону повело. Тільки й сопить теща та очима в мене бронебійно стріляє. Отож, як кажуть, і не туди вони і не сюди. З хлібами рожевими отими й дітися не можуть.
-Розрізав, що там? – питає з превеликим інтересом йойкаючий хлібовласник.
-Щелепа у неї з повним ротом на ходу зіскочила, - кажу.
-На який бік?
-Налі-напра... Як для Вас, то на правий.
Тут хазяїн паляниць замислився на йойка свого повному ходу. І за якусь мить на гора видав:
-Ти їй ляпаса по щелепі зправа дати зумієш?
-Бабай-штовхай, всього життя радість яка... Тільки, якщо виключно заради її порятунку?
-І її, і мене. Щоб щелепа на місце стала. Тобто, якщо наліво зіскочила, то лупиш зліва направо. А як направо, то зправа наліво. І все. Ну, давай швидше. Йа-йа-йа, йо-йо-йо! – знову заверещав він.
-То Вам все давай та давай. Ви побули собі й у Київ ушилися, а нам потім ще життя жити разом майже.
Отож, питаю я тещу:
Мамо, якщо Ви все це чули, то кліпніть мені віями.
Вона кліпнула.
Тоді я знов питаю:
То, якщо Ви згодні, щоб я зробив те, про що цілитель просить, кліпніть віями.
Вона знову кліпнула.
-Ну, дивіться, мамо, Ви самі дозволили, -сказав я.
Й тут же примірився й заліпив тещі санкціонованого нею ж ляпаса. Допомогло. Стала щелепа на місце й нарешті таки відчепився пацієнт від свого цілителя...
Зуби старечі, мов у того їжака. Якщо кусає, то лише давить, а не прокусює. А шкіра у мосьє Кітбаюненка виявилася просто предметом матерого бегемота заздрості. Отож, відбувся цілитель можна сказати, що навіть не малою кров`ю. Так, добрим синяцюрою, в такім місці, що аж геть не на людях. Чого не скажеш про його вуха. Бо, звільнена теща асфальтовим катком по ним проїхалася. Було й „супостат”, й „фашист з газовою камерою”. І „чого ж гад не попередив, яким ти місцем свої ліки в повітря випускаєш?” Й, що „нада було мені на старості літ так свого носа запаскудити?”, й ще, ще, ще. Мабуть зопівгодини вона його так по всьому двору крила. А Кіт Баюн Ларивон дон Гвідон терпляче відмовчувався. А в нього б нічого вставити й не вийшло. Моя мама два, як говорять, то навіть гармати мовчать.
Ну, потім вона зморилася мітингувати і, як завжди, подобрішала. Навіть спитала мосьє Кітбаюненка чи не дуже вона його покусала? Ну, типа, зопалу, чого тільки не буває... А він їй по-інтелігентому, мов який кавалер Дон Жуван за саму паляницю, галантно відповів:
Та нічого страшного. Повірте, навіть дуже приємно було відчути міцний дотик сяючих коралів жіночих зубок.
Не знаю, чи зрозуміла щось мама два про пожар колонії молюсків у своєму старому роті, але таки посміхнулася задоволено у відповідь. Так воно й буває. Навіть кицька слово любить добре.
Отож, фінал дійства зцілення виявився, як пишуть, взаємовигідний для сторін. Не взяв цілитель за труди свої з нас ні копійки. А ще й купив наше з тещею мовчання дарунками. Мамі два, сарі індійське на кольорові фіранки на веранду хати. Мені, теж вгодив літньою сорочкою зі справжнього батику. Ну, й поїхали ми собі звідти. А Кунделіні з тої пори, як десь зустрічаємося, то здоровкається і одразу вшивається. Видко, й досі встидається за те, що все тоді покинув і утік.
Для тещі я з тієї пори і „синочок”, і „Василь Терентійович”. Залюбила мене мама два, мов рідного. Ну, я ж її, можна сказати, на старості літ від ганьби на селі врятував. І там відірвав, і надалі мовчав. І навіть Марині й словом не обмовився. Отже, підкинула Доля мені й до тещі ключик.
А Кітбаюненко з тієї пори в село більш не приїжджав. Ну й правильно. Нічого йому тут робити зі своєю методикою. Не зрозуміють її в нас. Та й маму два мігрень опісля його сеансу попустила лишень на місяць-другий. Допоки її щелепа після вправлення мого вправного боліти не перестала. А потім прийшлося знову тещу за здоров`ям в голові вивозити. Але, то була вже інша історія...
(свіжа байця від Триндюка Ваця, 07.04.2008р.)

А стою, ото, якось я в обнімку з трактором рідним та причепом його єдинорідним аж віддалених акаційок побіля. Ну, отих, що за старим районним звалищем. Кума Мордоплясенка чекаю, лісника єгерястого нашого. Обіцяв він мені стовбурів з лісу горілого дать на сволоки для сараєнка нового вибрати. Розсортувала вже його бригада лісництва, тобто, гілля й стовбурі вже цілком окремо проживають. Казав, що є й не дуже обгорілі, так підсмалені тільки. А мені, що? Як майже на дурняк, згодиться й горіляк.
А сам і без ансамбля стою, бо жоханий він зараз, Мордоплясенко. Жалівся мені кум, що начальство в області тепер настільки нове, що перевіряючі на його дільниці минулого разу на галявинку так і не втрапили. Хоч він і не жмот ніякий, Мордоплясенко-бо, а добрющої душі людина. Всмислі, дуже добро своє примножати любить усіма мислимими цього мисливствами й немислимими. Й лісом віреним приростати у нього теж в носопирці не закрутить. Життя, -говорить кум, в нас таке, що, як вже про щось піклуємось, з того й харчуємось... А галявин тих дастарханчастих для перевіряючих у Мордоплясенка із запасом великим наперед нарубано. Отож, носило їх, звіряльників, копало... А, якщо так рити, то завжди той, риють під кого, виявляється, що сам наривається. І не тільки всякого лісу посеред. Коротше, склали йому акта з шолудивими собаками та й поїхали собі, а кум лісовий та єгерястий, бідачка тепер, вже два тижні, мов по голках соснових сідалом душі сновигає. Досі чекає, відмажуть, де треба чи ні. І рибку ж туди возив, і винце, і салояйцямаслице. Й кабанців-диканців для з них сафарі підкидував не раз по парі. А все гадається й гадається йому бідоласі: А чи достатньо умаслив суворе начальство-бо?
Отож і стою я в обнімку з трактором рідним у місці безлюдному, схарапудженого кума чекаючі. Та думки різноманітного походження в голові своїй півкулями поволі з боку на бік ремигаючі. Аж тут з боку звалища суне підвода на сиво-кобилячій тязі. Залізячча різного розсипом повна. Там і дріт їржавий, і жерсті старої рейвах закуржавий. Непотріб, коротше, різний доби закату ери металу здачі. Все ж інше вже давно викопали, поздавали й за море поштовхали... А в підводі сидить двійко копачів-металошукачів. Наші, сільські їржокопи: Йолоп Пукін і Пердоель. Ще ті персонажі, скажу я вам, побіля-подекуди. І зовсім недаром їх по-вуличному звать обох макарчиком химерним отаким. А за діло звичайно ж, давності зоп`ятнадцятирічної. За те, що на шкільній новорічній постановці в клубі зостраху перебрехали зі сцени імена фінського й французького братів Діда Мороза нашого. Тобто, спокійнісінько жили-були у себе позагряницях Йолопукі та Пер Ноель і не знали бідачки ким у наших лицедіят на старості літ доведеться стати... Отак і ходить з тієї пори селом, дует на все життя морожений. Хай їх кобила їхня сива ніздрею щільно порваною вкриє...
Отож, як порівнявся їхній ржавмет на агонії конячій зі мною, я й кажу:
А здорово, металісти, накопали вже поїсти?
-Та зовсім троньки, Терентійовичу. Здрастє, -озвалися ті екзоти в паморозі кобилоповза свого й на мить не спиняючі.
Да, -думаю, геть розібрали люди звалище районне... А ще років зодесять чого там тільки не було... Пам`ятаю, що без особливого труда, як стало треба, познаходив там і повідкручував зі старих мотоциклетних рам штук зотри табличок із номерними знаками.
Коротше, рибою я тоді торгував зі свого моцика. Скуповував рибку в нашій рибартілі й возив її всім бажаючим, а насамперед, кітним та вагітним, у найближчі степові села. За літо одягнув все своє сімейство, заготовив на зиму запаси харчів та палива. Зробив москвичатору капремонт та купив до нього причеп. І мотогодувальника не зобідив, люльку, що рибним слизом роз`їло, позаварював. Коротше, аж непогано торгувалося цілком.
Але, в поїздках тих, постійно переслідував мене в області сідала підступний дядько Джим-Джим Джопаларі. Тобто, часто-густо вижалася ментиляція на кишені вентиляція аж поряд зовсім побіля-подекуди. Та й конкурент мій Степан Жабокрик, у цьому плані з невезухою в обнімку нерідко днюючий, як колега колезі віщував. Що скоро-скоро і я, мов він, теж буду викупати номерний знак свого моцика у районному ДАІ й неодноразово постійно теж. Отаке воно дружнє конкурентське спілкування з на світле майбутнє натяками прозорими.
Думав я думав десь з тиждень, а потім порадився з братушкою. І він мене й навчив, щоб я на рай-звалищі пошурхотів і понаскручував старих номерів з мотопурчиків. Почистив їх, підфарбував і спокійнісенко користувався для бізнесу свого здоров`я доброго. Отакий у мене братушка дядько толковий навсюголовий.
Ну, я все так і зробив. Одчепив свого справжнього й почепив для ментиліції облажнього. Й скажу, що всього один раз мені номера зняли. Бо завжди вдавалося вирішити проблему на місці рибно. Я, все ж таки, не хтів, щоб аж до району ноги мої за моциковим номером доростали. Бо, як зареєстрований знімуть, то одне, а як несправжній, то можуть і запам`ятати. А що тих в районі даїшників виїзних? -Всього штук четверо палкоодиниць, я думаю. Отож, невдовзі були б мені непереливки в пелену, мов синові лейтенанта в пелерині, що ще й на гуся дозападався.
А зняв мені номера з моцика сам дільничний комісар села Конячі Яблука. Ну, оті, що за Союзу були Червоні, а потім знову до Конячого стану дійшли. Прізвисько міліціянт мав розкішне. Катаня його звали світ позаочі або Лейтенант Молочний. Брешуть у них по селу, що перше прізвисько в нього за те, що міліціянт і, що в мундирі він статурою на округлу картоплину в мундирі добряче схожий. Та ще й ходить, мов та кураїна у вітер зимою по полю голому. Але, звучить прізвисько гарно. Майже як комісар Катані, народний герой розливу італійського із серіалу «Спрут». Ну, а друге, можна сказати, що отримане за його виняткову правничу винахідливість. Тобто, тепер вже від його міліцейського звання молодший лейтенант. І того, що він, якось, коли жінки вдома кількадіб не було, щоб окремо не варити їсти й корову не доїти, знайшов у цих двох справах спільне та й поєднав їх в одну. Отож, корову вдома самим ротом насухо видоїв і в результаті й сам наївся, й скот здоївся. Отакий юрист в Конячих Яблуках завівся спритний, побіля-подекуди... Мололи язики, правда ще, що він і далі у спілкуванні зі скотом статі протилежної у відсутність супружниці просунувся тоді. Але, це вже зовсім нагла брехня. Бо де це видано, щоб дільничі комісари, мов дітваки маленькі для розповіді віршика, по стільцях в коровниках скакали?
Добрий був чоловік той Катаня Молочний аж у розмірах крупних. Позаяк звичайна моя такса за гріху риботоргівлі відпущення його навіть обурила. Такий, от, добродій, побіля-подекуди. А що тут такого? Кого піймаєш, з того і маєш. Отака генеза в ірокеза. Але, усе ж таки, садим грядку по-порядку.
Того дня Конячі Яблука були в моєму торговому вояжі вже не першим місцем дислокації покупців. І, навіть, не другим, а вже аж третім. Бо комерція моя того дня була майже знищена самими постачальниками. Так завжди бувало, коли траплявся дуже великий вилов. У цьому випадку рибартільські ловці, які не змогли спродатися ще вдома, власногузненно сідали на транспорт і везли свою проблему на ті самі степи, де й я розв`язував свою. Думаю, що всім зрозуміло чому риба у мене була ніж в них дорожче. Отож, дня того, завів мене бізнес з товару залишками ще й аж у той катанинський склад яблук.
Тільки–но спродав по вулиці кіло-надцять, аж тут з провулку підкочується на власному ходу в фуражці мікролампасчате щастя сіре з у лобі кокардою та й гримає на мене повагом:
Доторгувався? І ти, і риба, і мотоцикл тепер затримані.
-А може не треба товаришу майор? – питаю я, молодшому лейтенантові зірку на серці в розмірах словом добрим нарощуючі.
-Що? Ану, бігом заводь і дуй он в опорний пункт з усіма бебехами. Ти куди, ото, затриманий? А мене ж забув.
Ну, робити нічого, поїхав я до опорняку з ідолищем тим на сидінні задньому. Думав дорогою, що правильно питання ставить той Катаня. І чого б, ото, посеред села всього мені з ним торгуватися? А так, в спокійній обстановці й довірі цілковитій, домовимося ми без перешкод до задоволення взаємного сторін. Отож, приїхали до пункту, стали. Катаня зкотився із сидіння, глянув у люльку й каже:
Застібай усе назад, бросай мотоцикла тут і пішли.
-Куди? – для підтримки гладкості подальшого протікання ділових переговорів спитав я.
-Зараз побачиш, - відповів суворим голосом Лейтенант Молочний і додав:
Пішли, затриманий.
Отож, завів Катанька мене до опорняку, сам всівся за стіл, витяг з шухляди чистого листка паперу і щось на ньому написав ручкою. Потім зиркнув на мене з-під лоба і спитав:
-Прізвище, ім`я, по-батькові?
Ну, думаю, таки влип я по самий протокол. Але, нічого, ми ще поторгуємось. Отож і говорю:
Товаришу майор, яка-така одразу хвамілія з перебатька на ім`я? Давайте домовимося, як порядні люди. Щоб всі були зненацька задоволені.
Катаня тут же відклав убік ручку і уточнив:
Ню-ню?
Ну, я тоді й викладаю свою ділову пропозицію більш докладно:
Згоден всі наболілі питання розв`язати виключно й цілковито безпечним рибним шляхом.
Він тоді знову взяв ручку і щось написав на тому ж протоколі. Потім повернув його до мене і я побачив на ньому цифру 50.
-І це у яких таких одиницях? – уточнив я.
-У кілограмах звичайно, -порадував мене Катанька.
-Ого, - кажу. Одразу скільки фосфору й упхати в одну сіру звивину. Пан майор хоче дуже швидко стати міністром внутрішніх справ західної півкулі з двох половинок та не кулі?
-Так отож, -розкрив свої честолюбиві плани майбутній міліцай-президент, мою загадку від повені радості не помічаючі.
-Так від такої швидкості кар`єрного зростання тільки настя швидка й можлива. А, якщо кіл, наприклад, 20? Це ж саме те, що лікар гарний для доброго здоров`я шлунку радить.
Катаня глипнув на мене так прискіпливо і обуреними руками дістав з шухляди столу новий аркуш.
-Ну і чого ж так нервуватися одразу, шановний пане міністр? Це ж злету Вашому до сфер завадить сильно тільки може. Але, добре, як скажете. Ну, 50 так 50, - зрозумівши, що ніякий торг крізь руці ції не проходить, - згодився я.
-І щоб прямо сюди. І не пізніше, ніж завтра зранку, -уточнив міністр внутрішньорибних справ.
-Як скажете, товаришу майор. Завтра, так завтра, - сказав я і подумав, що дулю заскорузлу, ти мене на своєму складі яблук кінських більше побачиш, шановний. А що? Село його від мого таки далеченько, тобто місць для риботоргівлі і ближче цілком з мене вистачить.
Та, Катаня раптом знову глипнув на мене прискіпливо і каже:
-Ну, а щоб було в тебе причин аж зовсім достатньо для виконання нашої домовленості, номерний знак свого транспортного засобу ти зараз знімеш і принесеш мені в кабінет. А завтра, як виконаєш свою обіцянку, то я одразу його й поверну. А, якщо ні, то будеш його потім у районі забирати. От так, от, шустряк, - зримував він і заїржав, мов потомственний виробник місцевого походження яблук конячих.
Хочеш–не-хочеш, а прийшлося мені скрутити з моцика номер і віддати його Катані. Зробив я це і питаю:
То, може вже допродам я той нещасний десяток кіл риби в твоєму селі, майор?
-Не можна. Все село бачило, що сьогодні ти вже затриманий. Давай, дуй городами звідси. І, щоб рибою твоєю сьогодні в центрі села й не смерділо. Коротше, покєдова. А точніше, - до завтра! – гаркнув він на мене наостанок і я рвонув до мотоцикла.
Додому добрася без проблем. Неспродані залишки риби пристроїв по родичах. Все ж, як не кажіть, але товстолоб, вагою кіл зап`ять, як гість, завжди є бажаний поскрізь. Ну, а з Молочним Лейтенантом Катанею з тієї пори я більше не зустрічався. І Конячі Яблука старанно обминав, і навіть в ту сторону не їздив. Аж не взнав допоки, що його приблизно за півроку на підвищення кудись ізвідти узяло. Про це мені переказували знайомі конячі яблучани. Отакий злет швидкий і без фосфору з моєї рибки. Видко руки у нього до мене дійти не встигли…
Ось що воно вийшло з номерами звалищними тими... Доречи, й досі десь вдома в гаражі у залізяччі лежать. Переберу я мабуть днями ті тороси металеві на предмет брухту і їх туди здам. Кажуть ціна зараз добра. Мало металобрухту, закат ери металоздачі, усе ж таки, посеред тут, побіля-подекуди. Цікаво, а яка ж ера наступна? Міркую, що мабуть, таки, дерев`яна. Бо, казав кум Мордоплясенко, що стрункі тополі з плавнів, які біля села, вже майже повним складом до Польщі імігрували стрімко. Геть ненадовго, правда. А, лишень, щоб змінити там прості місцеві ім`я та прізвище „Тополя Срібляста” на їхні, продвинуті й звучні, „Плита Столярна” і одразу ж назад. Але вже не на батьківщину, а в палестини меблеві виробника вітчизняного.
А номери, я більше так і не чіпляв. Тоді, як приїхав, то одразу пришпандолив на місце зареєстрований. Не схотів з органами заїдатися. Та й торгівля рибна дуже скоро скінчилася. Перестали людям зарплати платити. Бартер почався. А на ньому, якщо в кінці гроші ніде не замаячать, заробиш лише яблука конячі. Отож, і покинув я, як кажуть зараз, тему рибу тую…
Аж ось і кум мій Мордоплясенко МТ-шкою шістнадцятою вже й зовсім поряд продирдиркав. Я його півтора циліндра на два мости вже хвилин зоп`ять, як чую. Та спогади думчасті все не хотілось обривати… Особливо, як згадать є що.
А кум, махнув мені руцею і далі поїхав. Ну, а тепер за ним, разом із трактором своїм. До тих місць, де горіляк стовбурами в штабелях укляк.
(свіжа байця від Триндюка Ваця,12.03.2008р.)

Оце в місто, як моя каже, вчора мене носило. На своїх двох та транспорті громадському й зносило. А чого ж під одним сідалом цілу машину власну бити? Я вже, звичайно, не супер-пупер новий дядько буду, але до кехвіру, зехвіру та теплого сортиру мені ще аж геть, як далеченько. Отож, є ще і міць, і потяг до прекрасних циць. То для мене така подорож аж геть не проблема, а навіть розвага. Он, як психічні лікарі по радіо в телевізорі говорять, що дуже корисною буває тимчасова зміна звичної обстановки. Отож, і розважився я собі. А заразом і справу для сімейства потрібну зробив. Календаря місячного для рослин привіз. На рядах книжкових у Центрі купив. Будемо тепер капусту та огірочки вирощувати ще й за допомогою Землі супутника. Коротше, спробуємо в черговий раз радіо в телевізорі повірити й перевірити.
До самого міста доїхав нормально. Автобусом нашим. Стояв, правда, зопівдороги з клунком старої Заморгайчихи на лівій нозі. Сидить бабця на сидінні й клунок поряд біля себе, мов той гном горщик із золотом, покрученими пальцями в гузирь учепившись, ревно пантрує. Ще й прозорими підсліпуватими очима, в різні боки стріляючі, крадіїв відлякує. А які ж у сільському автобусі на картоплю крадії? Та в цій давці навіть жук колорадський крило не просуне. То в місті бабці треба картопельку свою бдіти. Де-де, а там вже жуків вистачає.
Але, клунок картоплі на нозі, то ж не корова замріяна відремигатися гострою ратицею у полудень спекотний наступила. І ще й стоїть собі, зараза, тишком-нишком. Та й ногу попід клунком, коли автобуса хитнуло, тихцем вдалося поміняти на сусідську, Саньки Зніздрістирча, Ліву Олександрівну. Да, ото така розкішна хвамілія. Я міркую, що це відголоски ще з нашого арійського минулого. Ну, а звідки ж тоді узялося таке призвище, як Бабміндра, наприклад? То, це, що індус такий брахмапутрянський? -Хрін редьці не перець! Бачив я його на очі власні, як він до Саньки приїжджав. Чистий хохол і українець щирий. Як кажуть, і спереду, і ззаду, і в поперечному перерізі. Він, ще й зніздрістирчевий кум виявляється. Хрестив Санька дочку його ще, як у армії каптьорщиком служив. Десь попід Одесою. М-да, тягне їх, арійців наших, до одного одне. Поклик крові по рябій корові...
Отож, аж жодних неприємних вражень в дорозі не набігло. Правда, запаху сирої землі від Заморгайчихи нанюхався. Що, значить, запах зовсім тіл старечих. Землею відгонить дужче ніж картоплі десять кіл. Що ж, із землі вийшли, у землю й ідемо. Як у Біблії там? Отож, хто до неї ближче, то й і пахне нею дужче. Все просто, як до куліша просо.
Сів я біля автостанції на тролейбуса, що до Центра. Купив у водія квиток, а пробити його зашпортався трохи. Суну тролейбусом до найближчого компостера, а він, гадюка, несправний. Я – до другого, і той такий самий. Отож, я до третього, а тут зупинка, водій відчиняє передні двері і в неї заходять контролери. Цілою бригадою: бабів двійко і мент-парубійко. Кажуть баби:
Відійшли від компостерів. Виходимо на передні двері й показуємо проїздні квитки.
А народу в тролейбусі всього з десяток, пенсіонерів теж рахуючі пільгатих. Коротше, виявилося, що нас тут вухатих двоє аж. Я і скубент в подекуди протертих добре шатах джинсових. Стоїмо ми на зупинці під ментячою охороною, а баби про щось із водієм у тролейбусі теревенять. Аж тут скубент мені й каже:
Не пощастило вам дядьку. Вони на цій короткій зупинці, мов ті ДАІшники, постійно пасуться, зарази. Тут завжди хтось з людей квитками на несправних компостерах зашпортується.
Тим часом баби відпустили тролейбус і наблизились до нас. А міліціянт відійшов кроків на десять і став у наш бік ритмічно зиркаючі. Молодша, з папкою із прозорого зеленавого, пластику в руках усміхнулася і каже:
Ну, що, громадяни, приготували по десятці штрафу за кожні два вуха заячі. Молодим, завжди у нас дорога. Отож, почнемо з тебе, скубент.
Отака весела контрольорша трапилася. А скубент тим часом сумно відповідає:
В мене немає грошей. Зовсім.
-Добре, зараз пройдешся з міліцією у відділок на протокол. Це майже поряд, на ринку. А штраф із стипенсії своєї сплатиш. І вже міліціянту:
Миколай Степанович, забирай клієнта.
Мент забрав і знову став на тім же місці, скубента за руку тримаючі нєжно.
А, Ви, дядьку, не соромтеся. Діставайте гроші, щоб були хороші, - говорить весела вже до мене.
Знаючи, що вже як попався, то треба платити, я був до цього готовий. Хоч і жалько мені було десятки. То ж вартість дороги моєї з села й назад. Але, знаючі з життя певні нюанси підходу до штрахвохватів всілякої масті, діставати свою грошву я аж геть не квапився. А просто стояв мовчки й посміхався тій веселусі-на-контролі прямо в її зеленаві, очі дивлячись. І, спрацювало. Майже, як завжди. Задихала вона від збентеження, грудями зверху-вниз гойдаючи, часто-часто... Зашарілася, мов дівка, й оченятка свої додолу впустила. А що? Я ж кавалер видний. Як бороду відпущу, то одразу за батюшку незнайомі люди стабільно приймають. Одного разу якийсь хлопчина років 11-12 навіть місцем в переповненому автобусі поступився. Піднявся й каже:
Будь-ласка сідайте, батюшко.
Ну, а я йому відповів:
Благодарствую, отроче благолєпий.
І спокійнісінько сів собі на звільнене місце. А що? Всі ж знають, що вустами немовляти нам чиста правда промовляє. Ніяка ж, дитина, на дурницю не придуриться.
Да, відволікся трохи я. Отож, тут вступає друга, що похмуро відмовчувалася досі, й хрипко каже:
Можна і за пятьору. Але, щоб без ніяких бумажок. І не треба мені Галину прямо на робочому місці аж до самих запамороків закадрювать. Нам з нею сьогодні ще півдня на зайнятість потролейбусить.
Ага, то виявляється, що сич-бурмоська та веселушка з папкою не професійні штрахводери, а просто безробітні на обліку. Які сюди пішли, щоб не залишитися без грошової допомоги по безробіттю.
-Оце вже діло, -кажу тим часом і даю десятку.
-Ми здачі не даємо. Не насмілюємося на таке вповноважитися. Що дасте, дядьку, те й возьмемо, -знову говорить мовчазна.
-Я здачі й не чекаю. Беріть десятку і звільніть того скубента обскубаного.
-Дивись, який благородний заєць нині пішов, чистий олень, -то вже зеленоока оговталася. Й додала:
Ми б його і так відпустили. Як і минулих разів. Ну, не відпускати ж нам його при тобі? Так і штрафів ні з кого не збереш, бо всі проситися почнуть. Отож, давай вже свою пятьору і розбіглися. Хоч я б з тобою, не як із зайцем ще б зустрілася. Але, чує серце, що ти щасливо жонатий, а я чужого щастя не краду.
-Твоя правда, -сказав я. Потім, з легкою душею віддав їй свою п`ятірку кровну. А далі, попрощався й пішкодрала навпрошки через двори п`ятиповерхівок почесав у Центр до рядів книжкових. І ні разу не озирнувся, щоб обіцяне звільнення скубента перевірити. Спокійний –бо й досі, що так воно і сталося...
Ну, а далі, доплентався до книжкових рядів, знайшов того календаря. Та не просто бомажку, а цілу книжку з окремими поясненнями по городнім, садовим та польовим культурам. Ще й сторгував з ціни цілу п`ятірку. Отож, залишився при своїх грошах. Потім, у автобус і... додому на село моє щастя привело.
Так, я от і думаю собі. Що це воно було і хто я такий опісля цього? З одного боку, наче й давав я на лапу посадовим особам при виконанні ними службових обов`язків у особливих мікророзмірах... Але, в кінцевому випадку? Я, -при своїх, скубент, -на волі. Безробітні, Галина з колегою та рядовим міліціянтом, -отримали добавку до своїх мізерних доходів. Гуртом зробили добру справу – зберегли злиденному скубенту його стипендію розміру міні цілою й неушкодженою... Правда, сталося це за рахунок саме тої, що повинна сама за нас, мов ненька тая, піклуватись...
Та все одно, якось воно... Спокійно спати не лягає в серці... Ну, не зовсім же мздун горілий я опісля цього? О, таки нарешті свінуло й в моїй макітрі. Й лягло, як треба та де треба, м`яко! І лишень волі для скубента завдяки! Отож, не зовсім я і мздун з боків усіх обзору. А, якби це сказать отак, щоб форма суть на грілки не порвала? Коротше, МАЛО НЕ МЗДУН тепер я. О! Ледь-ледь, правда. І звучить це в серці тепер достойно та пристойно напрочуд. Ну, мов звання високе партєйне за геройство учинене справжнє. Ну, ледь-ледь, майже. Ще й десь посеред краю ірисів з імбирем та звуків старовинної приказки, що з гірських схилів зносить веселий весняний вітер:
„Натщесерце, моє серце,
Й кіт на диво соковитий.”
Тільки, от, нікому про звання це високо-вузькооке й не скажеш. Задражнять в селі-бо! А таки вміють у нас пекти. Я знаю...
Але, головне, що сам тепер всередині спокійний...
(Ледь свіжа байця від Триндюка Ваця, 18.03.2008)

Ото, знову мене сьогодні моя благовірна налаяла. Й на те, що неділя сьогодні аж геть не зважила. З самого ранку в час просипанку до пропилу мене стала. Я ще й прочуматися навіть на півока не встиг, а вже й відгріб по самі помідори програми повної.
-Що? – питає: Виспався кабаняро?
-Хто, -кажу: комбайняро? Хру?- й пальцем на пузельброд рідний показую і додаю:.
Нє-а, ми ж прості сільські тракторист на ходу кольосному.
Відмазку через жарт застосувати аж зходу хтів. А вона ж ніц не чує й на своїй хвилі буревійчастій штурм глибин волохатих вух моїх зранку неляканих продовжує:
А я ж майже всю ніч й ока не заплющила.
-Сама ж увечері сказала, що цього разу в тебе голова болить, - й далі відмазуюсь я.
-Кому що, а вошивий про баню..., - далі тулить своє моя Марина
-А Василь – про бабаню, - з легким перереготцем перериваю я її напівфрази, що так зрештою й не з`явилася на світ білий і додаю:
Про мою таку бабаню ріднесеньку, що мов грудочка масла м`якесеньку...
Ну, а сам тим часом беру її за де треба... Ми ж геть самі у кімнаті, отож і розіспалися, мов міські. Добре таки у маринчиної сестри Анжелки в гостях у цьому плані. Спиш скільки влізе ще й у окремій від потомства кімнаті. Й сон твій під надійною охороною, Анжелка й сама не збудить і ніякому в світі супостату зробити цього не дасть...
-І не підлизуйся, ото, - ще сердиться моя Маринка потому, але вже видко, що шоу сіє віє-сіє лише для підтримання гонору на все село порядної матрьони.
-Так у чім же справа, шановна, життя мого супутниця? – врешт беру бицю за цицю я.
-Яка справа? А ти, начеб-то й не знаєш?
-Йой, але ніц не відаю моя рибко кров з молоком золота щирого? – продовжую власну пісню і я.
-Можна подумати... Та хріп ти всю ніч, мов тракторний пускач і циркулярка на весняній случці! – врешті видає вона власне предмет пропилу мене свого.
-М-дя.. Тут саме, як наш ветеринар Троакарович каже: Нічогесенький матеріал для схрещення зібрався. Але, ти ж знаєш, що ухропіста треба лишень на бічок повернути й усього-то ділов. І питань нема жодного, - намагаюсь навчити певним нюансам вже не зовсім на той час нову за датою випуску учасницю процесу сна в режимі „непоодинці”.
-Знаєш що, мій милесенький, дожився ти вже й до хропіжу навіть верхи на пузі своєму лежачі. Й так злякав мене, редискоїде нехороший... Бо я ж такого ще й у житті не зустрічала. Отож, як побачила тебе сплячого, усім носом у подушку до плечей ввігнавшись, одразу подумала, що то хтось з-під тахти саме собакою баскервільським так хижо гарчить. А ще, що як гляну зараз утуди, а звідти звьоропривид кровожерний на мене так каркодилом нільським і кинеться на всі місісіпі наділені. Хтозна, що тут у незаміжньої Анжелки з атмосхерами побіля-подекуди робиться?
-Ну, ти й закрутила Марінело... Пневмопістолетом на станції не відкрутиш. Оце так придумала, вже аж до сивини скронь знаю тебе, а ти й досі навсю голову в романтики віночку обертаєшся, - вставляю я із зали репліку. А Маринка продовжує далі:
Тебе будити стала, щоб захистив мене. Тільки почала за плече торсати, одразу й гарчання зловісне те минулося. От, думаю, що значить за великим дядьком бути. Ще й гикнути не встиг, а вже все навколо до бомбосховища мчить. А далі ти, очей не розплющуючі, щось пробурмотів ротовухогорлоносом, повернувся на бік ряшкою до мене і дуже швидко той рик відновився. Такби мовити, у об`ємі повному, але вже в дуеті з циркуляркою...
-Яка ж тоді краса звучання відбувалась..., -намагаюсь виправдатися я макаром якимось Та не дає вона мені цим всмак зайнятися потік слів своїх і на мить мізерну не спиняючи. З власного досвіду знаю, що й цеглина добра навіть тут не ліки. Доки моя все своє нагора повністю не видасть шансу встряти нікому й на грам не видасть. Добре, що хоч доступ був деякий до місць потрібних незадовго. А так би й усьо, коротке цунамі в кабелю бухті, хоч би й в гостях... А, благовірна, тим часом видавала наступне:
Заснуть не можу, лежу злюся й думаю, де б ото силу таку взяти, щоб у анахтемському цьому рейвасі та й на сон здоровий розжитися? Бо штовхнеш-перевернеш тебе, лише хвилина-друга тихенько, а потім - знов джижчить-вищить-бряжчить оркестр імені царя Навухонедосера. [А таки, може, моя Марінела іноді слівцем культурним в саме тім`я вгадати] І продовжує вона далі:
Отож, думала-думала і, віриш, таки сяйнуло мені вже під ранок: треба клин клином вибивати, тобто захропіти по-схожому увідповідь! Швиденько зганяла до Анжелки на кухню, взяла там казана, сковорідку та електрозапальничку, оту, що без газу тільки іскрами гарчить. Ну й качалку, так провсяквипадок для упевненості.
-То, ти, сонце моє яйсне мене довіріливого та беззахисного уночі підступно качалкою частувала? – уточнив я питання важливе мені напрочуд.
-Ніхто тебе качалкою не частував, заспокойся. Не дійшло доцього.
-Ото радість яка, яка радість, - зрадів зраділо я, але питаю:
То, що палила мене вночі запальничкою-рохкетницею? Ану кажи суду правду, дженщіно!
Сильно треба. Я поставила перевернутого казана поряд з твоїм рупором для оброхкування дійсності у нічний час, накрила нас з тобою ковдрою, щоб нікого зайвого не збудити, взяла до рук сковорідку і дочекавшись хоч якоїсь першої паузи у твоєму ревищі, налупила казана сковорідкою. Ти затих, ну, я тоді, для закріплення результату ще трохи попалахкотіла тобі межиочі запальничкою. Так хвилин зоп`ять-десять. Розсердилась трохи-бо. І всьо! Тиша! Я ще почекала рецвідиву хропіжу, але далі ти вже спав тихо, мов кубинський лантух з картоплею. Але дихав за нього частіше. Майже, як людина.
-А я думаю, що мені ото синьовогняні планетяни сняться з електролобзиками у руках? А то твої світло-музичні вправи... Ну, красно дякую, шановна супруго, що хоч залишки очей від твоїх дослідів з самої цікавості в казан не повилазили у відповідь тій запальничці поморгать, -давлю я на совість їй. Та, щось не сильно давиться вона, бо каже мені у відповідь:
Ти ще радій милий, що головне орудіє самонавідна качалка в бій не вступало.
Отакі справи. А я ж зовсім не навмисно хріп.
З тим хропом... От кум мій, Кирило Чіпідріс, так той навіть грошви якось на цьому заробив. Небагато, правда, але й не без того зовсім щоб. Аж чотири монети: дві по п`ятдесят українських копійок та дві по два рублі росіяйчі. А сталося те, як він поїздом від дочки з Дебальцево вертався. Це, звідки, ото, совєйський поет Володимир Сосюра родом. І вона тепер за чоловіком Сосюра теж, хоч і не родич ніякий він поету революції. Та, як по мені, то Сніжана Чіпідріс звучить значно краще ніж Сніжана Сосюра, але їм молодим, там видніше з чим у Дебальцеві жити тім...
Отож, заліз старий Чіпідріс у плацкарті на свою другу полицю, ввічливо й поштиво побажав всій заповненій вщент навколишній переборці спокійної ночі. Потім попередив, що трапляється буває і хропить то, щоб, як кому це буде заважати, тільки злегка під бічок його штовхнули, він і утихомириться. Сказав і заснув, як годиться. Просинається під ранок, вже й станція його скоро, а в густонаселеній звечора переборці лише одна дівчина й лишилася. Юна й прищава, мов щипана гава. От він їй і каже:
Добрий ранок!
А вона йому:
Який не є, а ночі все ж він краще.
Ну кум зпросоння промовчав, тільки подумав злегка, що за дівчата нині пішли, самі хвілософиці в нацицьниках без циці всякої іще. Ну і вмиватися з казьоним рушником одразу вшився. Як йшов назад з промитими очима, то здивувався трохи, що всі інші переборки аж по треті полиці влучно забиті включно. Ну, а потім почав до виходу готуватися і, як збирав постіль, то знайшов на подушці й простирадлі оті монети. Ну й спитав дівчину:
А грошові кошти, це ж чиї будуть?
А вона йому відповіла, що ваші вони й зароблені чесно, дядьку.
Ну, він їх і до кишені зхрупав. А що? Як дають, то береш, а як б`ють, то сам даєш. Так життя наше влаштоване. Отож, сказав Чіпідріс „допобачення”, дуже-бо ввічливий чолов`яга кум мій, та й вийшов на своїй станції. Далі пересів на автобус і всю дорогу думав та зпівставляв факти. Ну і як же це він сплячі в потязі ще й заробити якось умудрився? Та вже на самому під`їзді до повороту на наше село таки розлускав він цю загадку долі. Тямковитий-бо мужик кум мій, Чіпідріс Кирило Гаврилович.
Отож, заробив він їх нічим іншим, як тільки власним рідним храпом. Згадав, що вночі разів кілька просинався від дзеленькоту поряд якогось. Але, геть ненадовго. Ну, воно й не дивно, хто ж за такі гроші на щось більше здатний? Отакий от, партизан у заростях хропу, напрочуд вічливий кумець мій, Чіпідріс Гаврилович Кирило.
А взагалі, добрий хроп, хоч оточуючим і не досмаку, але, то все від необізнаності їхньої. Знали б в чому річ то, цілими кварталами будувалися б навколо, як у місці хорошому. Бо, по собі знаю, якщо швидко засинаєш і увісні хропиш так, що аж штукатурка літаючими тарілями сипиться, то це найвірніша ознака, що совість твоя не тільки чиста, а ще й задоволена.
Отож, хропіть собі й ви. Але, на совість. І тоді до вас обов`язково потягнуться люди...
(Свіжа байця від Триндюка Ваця, 13.03.2008р.).

Хто не заховався, не винуватая я
Інтернет-перемовини на відомому
сайті знайомств

Ігор (м. Київ) позавчора в 05:40
Привіт,у мене є для тебе цілком ділова пропозиція з приводу роботи в
Київі, цікаво?

Анжела (с.м.т. Бульболясківка) позавчора у 18:37
А чи не інтим це, часом?

--------------------------------------------------------------------------------

Ігор (Київ) вчора в 11:43
Точно. Це перспективна робота у сфері інтим-послуг, з наданням житла у Київі, з чесною щоденною високою оплатою - що є великою рідкістю у наш час. Пов`язана з організацією інтимних розваг для багатих людей.

Анжела (с.м.т. Бульболясківка) вчора в 18:50
Дуже смачна пропозиція. У мене від неї вже просто почалося сходження повені зі слини й не тільки. Це ж треба так... Житло. Та, не де небудь у мерзлякопупівці, а в самому Київі... Нюхом-вухом чую, що це ж виробниче койко-місце та й на весь період роботи. Пропрацювала в робочий час, а потім і живи собі тут же, мов та хвойда-надомниця –цицябезспідниця... Ще й гроші видають кожен вечір чи ранок. Ну, це вже як там зміна випаде, нічна чи денна. От мені б у денну щоб.... З правом подальшого викупу житла у безвідсотковий кредит без внеску першого... Ще й оплата ж за труди, занощно щоденна-бо і ще й рідкісна в наш час! Квау! Як ціквавенько!

--------------------------------------------------------------------------------

Ігор (Київ) сьгодні в 07:40
Ти, не подумай собі чого, бо це не який-небудь занюханий дім терпимості, це ближче до театру навіть. Позаяк побажання у наших кліентів часто химерні й дивні, тому що просто секс для них вже давно не цікавий. У нас в основному экзотика для багатих, лесбі-шоу, садо-мазо та ін. Клієнти всі заможні, випещені, інтелігентні, яким все звичайне вже давно набридло.


Анжела (с.м.т. Бульболясківка) сьогодні в 09:50
А, особливо ж лягло до серця мого те, що ваш дім нетерпимості близько від театру навіть. А чи не імені Лесі Українки часом театр той? Бо, це ж моя однохвамільниця за радянським паспортом у графі "національність". Так її люблю, так люблю, а особливо ж, за її Мавку й Алкаша. Слухала домашнім радівом стовбуровим і плакала. Плакала й слухала, хоч одразу знала, що продасть Алкаш її. А скажи-но мені, який це такий алкаш і не продасть? А чи давно я, ото, свого з чемайданом стоячих онуч впоздовж хребта виперла? Жило-пило тут за мої допоки я потурціях за грошвою мавкувала. А, як голодна пензія мені там вийшла і повернулась додому я та й зовсім без коп`я, то горе моє відразу до Балабушихи з її погребом дременуло. Отож, вже півроку там живе, ще погріб не випив увесь... Я навіть і передачу ту до кінця не дослухала, щоб ще більше не розревітися... Та, всеодно було б гарно, щоб поряд з театром імені Лесі Українки акти ті ваші грати...
Ось тільки щось трохи мені ваша „мерзотика для багатих” ледь уяву напружує. Чи хіба яка різниця тут є? Мерзотика, вона ж, що в дорогих шатах, що у зековських бушлатах, а все одно не для сімейного перегляду у вечір недільний годиться. Так можна й клієнтів збочено-статечних з питань статтєвих і назавжди позбутись. Отже, ви б там із словесами своїми, обережніше малися. Слово, воно ж, не горобець в штанях пом`ятий та тихий, а гава в небі матюклива химерно скуйовджена. Обсере, не піймаєш.

--------------------------------------------------------------------------------


Ігор (Київ) сьгодні в 17:42
У нас невеликий тісний колектив. Заробітна плата в межах від 1 до 3 тисяч долярів на місяць. Якщо тебе це зацікавило, можу розповісти по телефону решту підробиць.

Анжела (с.м.т. Бульболясківка) сьогодні в 18:50
І знову слова ваші щось уяву мою напружують. Що ж це за тісний колектив такий? Це що ж, всі на одному койко-місці одночасно працюють? Ну то й що, як невеликим? Це ж койка, а не Діда Мазая засіб транспортний в перезайчаному стані. Отож, не годиться така птиця. Я ж-бо, як в трудах розійдуся-розпалюся, то всіх зайвих аж бігом обома ногами позіштовхую. Всім дам путьовку на жизнь половую. Так і знайте!
По зарплаті, то скажу, що одразу ви мене на ті три тищі так і вмовили. Таки знаєте ви прохід заходу доходу підходу. Якщо так і надалі піде, то ми з вами домовимося напрочуд міцно аж.
Тепірко, трохи про себе, як про актрису актів статтєвих...
Почну з віку. Мені вже злегка не 24 роки, а навіть 42 навколо чеше. Але, це нічого, я ще свіжа, як зоря вранішня, підобід приблизно. Майже тиждень через. Так що, це зовсім ніяка не завада, а навпаки, чистюща секс-принада. Отож, окремо за неї я буду вимагати додакової оплати за свою гру у вашому геронтохвіл-шоу.
Що-що, а, от, краси я воістину рідкісної. Мов Ваша чесна й висока зарплата в наш час вона навкруги зустрічається. І, якщо врода моя вас цікавить, то в підробицях можу її по телеграфу повідомити.
А теперь, додатково про можливості мого інтилехту. Для цієї роботи в мене його цілком із запасом предостатньо. Сама я блондинка й ноги в мене від вух самих, проміж якими перепон немає аж ніяких. Й так із дитинства полюбляю легкий я протяг, що протікає від сережки до сережки по прямій. Але у школі за рахунок усний я завжди тверду п`ятірку мала у щоденник.
А, наприкінець, хочу виказати вам свої побажання не тільки, як просто тупа укойчата актриса, а ще, як сценариця. І ми, не шилом ноги голимо.
Отож, пропоную додати до репантруару вашого публічного театру ще й зазбоч-кориду. Повірте мені, з тими пиками, на які я далі вкажу, виглядати вона буде дуже пикантно. Тобто, якщо роль мотодора буде виконувати зоохвіл, а роль бицюні - некрохвіл. Коротше, чую нухом-вухом, що грошви ми з вами на ній рубонемо, як гною з бицюні чи з того мотохвіла. Але, тепер вже, рацух тих сценарних достаньо нашару допоки.
Отже, негайно мені відпишіть. А, якщо не напишете, так я вас сама знайду й займуся всім вашим наймом по самі галагани.
А, хто не заховався, так не винуватая я. Сам до сітки поліз...
(28 лютого 2008 р. Василь Триндюк)
--------------------------------------------------------------------------------

Доброго всім часу доби!
Оце зустрів нещодавно думку, яка мені сподобалася. А якого ж, вибачте,тримати так довго у загоні на припоні нові оповідки бай Вася Триндюк? - прогуркотіла вона моїми звивинами. І я погодився: не гальмуй - публікуй!
Отож, додаю ще трішки. Сідайте, не ходіть пішки.

Всім доброго часу доби й дяяякую, що читаєте мої опуси!
Ось і закінчилася публікація цієї збірки на Журналі. Обрадую, що працюю зараз над продовженням триндючачих історій. Вже є кілька нових. Але до обнародування, думаю, що їм ще трохи зарано. Отож, як тільки, так і одразу й опублікую.
З повагою, Юрій.

Їздив, оце, у базар вчора. Городину возив у область, ранню. Ну, капустонька у мене в цьому році та ще й огірочки, гарбузові сини й дочки. То, її, сестру рапсову, прямо з городу на місці КАМАЗом-будою люди з Білої Церкви закупили. У саму Київ-столицю перед мерськую світлицю, повезуть, -сказали. А, от, з огірочками цього разу трохи неув`язочка трапилася. Й вибрав, слава Богу, немаленько, -в руках до базару по автобусах пупа доперти не вистачить, машиною треба, однозначно, -а закуплювачів геть катма. Отож, почекав їх аж до пізнього вечора, а рано-вранці увіткнув ті огірочки лантухами в саме сідало свого „москвича” рідного й рвонув.
Повезло мені тоді. У дорозі ніяка курва в ременяках не чіплялася, й на самому базарі за годину все гуртом якимсь дядькам примороженим з СуперМАЗом-будою впарив. Чорняві такі, мов циганва, але геть не ромале без чавели. Я ж циган добре знаю, а як кому цікаво, то можу коли треба й заматюкатися по-їхньому. Хас... ні, не буду тепер язика паскудити, бо не об тім зараз мова суне. Ще колись почуєте, ну, як самі нарветесь, звичайно.
Коротше, заплатили мені ті чорняві скільки сказав, а жовтяки й кривундяки по мішках і не відбирали навіть. Ну, думаю, що значить, як од ранку повезе, то вже так і довезе.
Отож, забрав я геть порожні лантушатка свої та й саме збираюся йти до „москвича” рідного, аж тут один з дядьків, вже геть обабіч смаглявої фізії сивий, що до цього весь час мовчав, - за двох говорив молодший , - раптом і каже до мене таким несподівано тоненьким голоском:
Ти мєнє не впізнайош?
-Якщо чесно, -ні, -відповідаю, а сам придивляюся до того сивояя смаглявого й голос його писклявий у голові, мов на магнітофоні прокручую.
Мордяка, геть незнайома, а от вищання це євнушате начеб-то вже десь і чув. Коротше, вцілому щось знайоме, але, щоб у деталях сплило, то аж геть не пригадується.
А він тоді, мабуть, щоб мені допомогти, ще провищав питаннячком навідним:
-А, ти, в Бендрівці скубентом бував?
І ось тут я все й згадав. І голос цей, індикоконя кастрованого, і... закрутилися–завертілися у зворотній бік Коліщатка Часу мого... Тонкий голос, чорний волос...
Й відмотали аж зодвадцять років.
Таки був я студентом... І у Бендрівці бував. А чого ж-бо? Відправив нас туди на початку третього курсу педагогічний інститут родимий колгоспу, мать, допомагать. Доспілі виногради ударно різати. Аж допоки весь врожаяку не зберемо. За Союзу таке часто траплялося. То тепер, чував я, що нинішні скубенти, окрім Інтеренету та підмахування партєйними прапорами, й ні за холодну воду. А ми тоді добре давали трудового жару по підшефних виноградах. Виконували норму й на винограднику й поза, пози, як вже так набридне, подекуди змінюючі.
Отож, з самого початку. Доставляли на місце автобусами. Майже годину в розхитаному бурхливим хвилями життя старезному ПАЗику їхати довелося. Ми з хлопцями часу на сухий кізяк не марнували. Й тому, потайки від молоденької лаборантки, що приставлена була з керівною метою, у напівпрочинене віконце з цілком санітарними цілями по черзі відправляли на зустрічну смугу подавлені при посадці на отой віз безконячого покоління стиглі помідори. У кількості десятка зотри свіженьких давленців. Задля досягнення розтягнення задоволення від самого процесу овочі відправлялися в політ поштучно. Звичайно, якщо в них був хоч би частково збережений початковий твердий стан.
Різноманітний транспорт, від вантажівки до селянського возу на резиновому ходу, що рухався назустріч, навряд чи був задоволений зіткненнями з тими червоними літунами й виліталінськими соколами. Бо в разі попадання до кабіни, майже завжди, зіштовхувалися вони місцями окремими саме в проміжку від лобика до лобка тіла водійського. Але жоден із лобико й лобко власників так і не висловив, хоч би й клаксоном та, хоч би й одну, ноту протесту. Видко, з цілковитим розумінням люди віднеслись: диких скубентів з міста ж-бо повезли. А, от, матюкалися вже як... Так вони ж, завжди чогось матюкаються, биндюжники-бо. А, як відомо, в цій справі один з них двох тричипрошитих чоботарів прокурених вартий... Коротше, ще й дружніх вітальних промов дорогою не бракувало.
А, коли помідори зненацька скінчилися, -час у добрих і корисних справах летить швидко-бо, то розпалені трудовим подвигом руки наші одразу перейшли до ваблячих принад дівочих, яких аж у добряче розколиханому стані, навколо по автобусу було геть вдосталь. Їхали ж, з педфаком-бо. Повезло нам на свій ПАЗик й одразу аж всім трьом спізнитися. Доречи, зізнаюсь аж чистосердечно, доступу до лаборанчиних телес, таки, не було. Поважали, як владу, вона ж-бо була при виконанні. Та, керівничка, все одно надулася, мов корівка недоєна. Не прийшов дояр, холера-бо. Коротше, отак з дівочим вереском і ляпасами по руках та побіля-подекуди й сміхом-усміхом взаємно-приємним і заїхали на територію Бендрівського трудового табору.
Поселили нас в хлопчачому бараці, а потім й наситили в їдальні перлами добірними від Сімейства Злаків із французькими битками Цицекопите. Що на всю притаману їм неживу пись розляглися на тих перлах згори. А потім перекурили ми прийому їжі опісля, то й полягали на свіжозаправлені нами ж ліжечка в бараці, що чоловік на 60 місткістю. І ось тоді й почався перший на новому місці рішучий злам бідових голів скубентських. А саме, над питанням імені Миколи Чернишевського, сина Гаврилячого й улюбленця вождів всіх часів та народів: Що робити? Бо, тільки-но стало відомо, -дискотекою в перший вечір табір не наділятимуть, апаратуру для неї привезуть тільки завтра.
-Начеб-то й непогано влаштувалися, - озвався спроквола Дуська Кендюх.
-Як про мене, то життя у вингоспі та й без вина – аж геть винувате, -повагом додав теж Андрійко, але тільки вже Півняк, що на прізвисько Піво.
-Так у чому ж справа, може точка розлива тут не зовсім зліва? – продовжила розмова свій розвиток, але то вже я встряв.
-То, яка різниця з якого боку? Нумо хлоп`ята, шукаймо бутля і пішли по селу, а спритний язик, він і через жопу до Києва доведе, - підсумували ми всією трійцею та й гайнули запроваджувати цей задум у життя не задом.
Трилітрового бутля з кришечкою й вишиту народними орнаментами торбу до нього позичили в дівчачому бараці. Сказали, що ще не встиглося приїхати, а молочка парного вже ойц, як хочеться... Хазяйка бутля нам одразу повірила, тільки й попрохала грайливо віями навколо метеляючи, що як смачнюче молоко розвідаємо, щоб повідомили, де саме та корівка доїться. Їй, звичайно ж, пообіцяли, але додали, що позаяк справа ця не проста й потребує серйозної дегустаційної програми, то позитивний результат взагалі-то можливий.
Отже, заронивши зерно надії у недосвідчене серце майбутньої вчительки, сховали ми бутля до торби та й пішли собі по селу прицільно очима у двори стріляючи й спраглими носами навкруги подекуди принюхуючись...
А Бендрівка - село невеличке. Вулиці всього зотри з гачечком побіля Дніпра зеленим кавеликом на схилі визміюються. Отож, ходити та нюхати, очима поводячі, нам довелося зовсім недовго. Хоч, спочатку й виявилося, що по дворах народу в наявності аж геть немає. Самі собацюри за старших поскрізь. Навіть, сяйнув білого скла бутлячим зблиском здогад про те, що бендрівський люд надвечір раптом зненацька трахнула філоксера . Але встигнути цілком і остаточно упевнитися в цій гіпотезі так і не вдалося. Бо, в черговому дворі виявилася й роз`язка Великого Бендрівського Філоксерного ребусу: все село зібралося гульнути на весіллі.
Ну, а ми й собі заходимо у відчинені ворота та й заходимо. А там народ за довгим літерою „П” столом в курені святковому. Люд, ще майже геть тверезий, видко тільки-но віддавати вітання молодим на шлунко-пенчінковій мові почали, бо навіть і музики ще не чутно. На чолі процесу бовваніє розкішна хрюзантема, десь зодва вантажні парашути білою весільною сукнею завбільшки. Сама ж, молода, масті чорнявої, вусата й по щоках пухната. Ще й, як кажуть, на всю ряху лунолика, тобто шкіра на обличчі така ж гладенька, мов поверхня природного супутника Землі. Хоч став ятери ти у ті кратери. Й вроди тої личком самим, воду з якого п`ють винятково спирту на запивку. І, ледь не забув, земельку цю родючу вже хтось місяців сім тому й не на гумовому ходу успішно засадив...
І гуляє та наречена сама й без ансамбля... Тобто, звичайно, народу й весільнячої краси навколо цілком вистачає. Ну, там, рідня та шафери-дружки, самогонки кружки й з випічки шишки, мов цицьки в маришки та гілки в тісті, щоб досита їсти, а от молодого поряд чомусь і немає. Мабуть саме винесло кудись стрімко хлопаку такою красою знуждьонного? Ну, а як взагалі, по столу далі, то поперед народом вже калапуцьнуті олів`є-вінігрети та покусані ковбаси-котлети ще й якраз тільки пюре почали носить. Отже, саме для нас благодатна пора настає.
Та, напрочуд інерційний головою Кендюх, тим часом, он вже й рота зазбирався відчиняти, щоб про винце на продаж спитати, але так і не почав... Бо, миттєво зорієнтувався в ситуації на місцевості Піво й затикаючи лівицею кендюшачий отвір для випускання у вигляді звуків звичайнісінького диму від гальмівних колодок, а правицею швидко наділяючи мене бутлем й потім одразу притиснувши до серця геть порожню вишиту торбу, гучно й урочисто продекламував:
Шановні товариші виноградарі та безкраїх степів трударі! Дозвольте, від усього студенстства привітати із святом утворення в вашому вингоспі нової трудової сім`ї!
Й вручити на їхнє довге життя й безхмарне щастя оцей виріб невмирущих народних промислів, що ведуть свій родовід від самого коріння нашого народу. Щоб пам`ятали від кого походять й ніколи не відривалися разом з Манєчкою від нього! Й щоб трималися за те коріння руками, ногами й зубами, як за цицю... мамину немовля! А торбою цією статки сімейні примножали. Тобто, щоб добро хазяйської торби не минало. А сваркам та злидням між молодими, щоб взагалі торба була!
Сказав ото він і вручив усміхненій молодій наш дарунок, а зайвого тепер бутля, я тим часом ногою закотив під стіл. Отож, як кажуть, вдалося нам інтегрувати у місцеву громаду. Тобто, посадили й нас за того ж стола. Правда, порожньої собачої буди побіля, з самого від вулиці краю. Але, на таке ж, як і всіх присутніх довольствіє поставили. Ну, ми й налили собі з найближчої пляшчини біленького. Коротше, тепер вже й для нас свято почалося...
Як же добре було... Так весілля гарно пливло. Але чомусь геть без молодого корабля капітана. Та недовго, -святе ж місце пустим не буває, -бо вже опісля першого столу до нас підтанцював похитуючись смаглявий дядечко копченою фізією з нареченою схожий і несподівано тоненьким голоском відізвав нашого Піва убік. Про щось вони там шепотілися майже аж до другого столу в акурат. Потім Андрійко повернувся та й говорить:
Хлопці, от як ви скажете, так і буде.
-Коротше, - підганяю я нашого краснобабая.
-Отож, за сотню дровцятами пропонує мені старий молдовєнко замінити на святі нареченого. Каже, що ми з ним зовні дуже схожі, а те мудило вже десь за межі села з чемайданом у зубах втекло. Ну, а гості вже впилися і ніякої різниці не помітять. Ну, то й що ж мені робити?
-А шлюбна ніч із вусатою хрюзантемочкою до тієї сотні ввійшла? – запитав практичний Кендюх еротичний.
-Про те й мови не було, - відповів Піво. Ну, то що?
-Так запропонуй мене, я полюбляю стиглі молдавські персики в пушку, тому готовий обслужити хрюзантемоньку лише за харч та випивон, - гне своєї Кендюшенко.
-Та пішов ти на хутір разом із лібідою пухнатою своєю, тут аж бігом рішення треба приймать. Ну, то що? –повернув розмову в старе русло Півнячок.
-Що-що, -кажу. Погоджуйся. Й сотня не завадить, а робити, аж геть нічого не треба. Їж-пий та хрюзантемку в ясні ясна цілуй прекрасно, коли „гірко” кричати будуть. Ото й уся морока.
-І я так вважаю, - додав Кендюшевський. Діло – вірняк, а якщо до шлюбної койки дійде, то друга вірного, що завжди напоготові, на поміч погукати не забудь.
-Добре, хлопці, беруся. Віоріка ж не кукуріка. Тільки, от, усе-таки, щось гузнєла моя неспокійна побіля подекуди, - каже Піво.
-Ти дивись мені, Дрюнько. І, персика молдавського пушного, неспокоєм своїм не опогань, - запереживав вже майже закоханий у наречену Кендюхо-поет.
-Що, жим-жим, чи пузелко ешелон за ешелоном стрімко посилає? – питаю.
-Та ні, в плані чуйки. Несе у собі цей молдавський підквох якийсь хохляцькій дитині підвох, - відповідає Піво.
-Та не гони тут, Коксандра -продрочиця. Тобі ж просто цілуватися з Кендюха милою на його очах та й взападло, - підпечую його.
Він у відповідь посилає нас обох подалі в сандалі та й іде до молдовєнків заробляти сотню...
Ну, а далі, ми п`ємо-гуляємо й убік молодого з молодою поглядаємо. Видко, таки правий я був у цьому цьом-цьому. Полюбляють люди наші на весіллях „гірко” втригорла погорлати... Отож, десь на третьому десятку цілунків не втримався Піво й прикрасив наречену разом із більшістю весільної сукні різнокольоровою мозаїкою з недотравленої органіки місцевого походження й приготування. Молода тут же скористалася нагодою покинути разом із молодим святковий стіл, тобто потягла вона його обмиватися-перевдягатися і більше в ту ніч ми їх не бачили.
Спочатку, ще сумлінно чекали повернення друзяки, а потім стало не до того. Двійко місцевих бугайців у захмеленому стані вирішили помацати, як вони сказали, міських скубентів за педагогу. Отож, на вулиці за найближчим до столу парканом нас швиденько й щедро наділили ліхтарями. Мене під правим оком, а Кендюшевського під лівим. З великої любові до світла і ненависті до пітьми, звичайно ж, і загальної симетрії задля. Та я, приймаючи оком дарунок на око, ще й впав якось неловко, боком. Бо, вже, розгортаючи крила в польоті донизу ухитрився зломити сокиркоподібного носа одному з мисливців за педагогою. За що він одразу глибоко на мене образився і повідомив про це через ніс хрустом зобидженим. І, як тільки таку наругу над найважливішим інструментом варвариної цікавості помітив інший, то одразу замукали вони обоє про образу світлого образу бугайця проти ночі аж напрочуд гучно.
Коротше, вмить пригоцало майже все стадо, наче поруч в засаді паслося. Аякже, саме на весільних пажитях разом з нами заправлялося. Мужичків зоп`ятнадцять збіглося. Й кого там тільки не було... І звичайні рогарії без рогатника й престарілі аграрії й навіть пританцювали на нетвердих ноженятках місцеві агронавти, передбачливо паркану з рук не випускаючи... А, от, дільничого з ними якраз і не було. Виявилося, що він на центральній садибі в сусідньому селі таборився. Тут бував наїздами, коли треба було на когось наїхати, звичайно ж.
Отож, бігом оточили й почали радитися, як все-таки оту педагогу серед нас і самостійно без дільничного домацувати будуть. І про мстю не забули за нюхальну сокирку крилом знівечену. Розгарячились за радою тією наші мисливці з підмогою за педагогою, розкричалися, мов жаби на дощ... Аякже, пропозицій-бо - море розливане з весілля в головах шумить і в пузах булькає.
Коротше, аж геть запріли мізками вони від мстячих преній тих. А ми з Кендюхом тут же й з цього скористалися. Тобто, на рахунок „3” рвонули на прорив кільця в місці, де два агронавти колихалися...
Отож, поваляли собі агронавтів і вийшли з оточення. Потім, під вигуки „Опа, пацани!” та „Я не пойняв, а що це було?” одразу ввімкнули першу космічну, правда, дещо випивоном із харчем уповільнену. Й, хоч іноді тупіт багатьох ніг позаду було чути досить близько, а від деяких особливо виразних матюків, щодо найближчої нашої з Кендюшевським у житті перспективи, -навіть волосся ставало на ногах дибки й починало загрібати назад повітря, щоб пришвидшити рятівний біг, -усе-таки вдалося благополучно дістатися двометрової огорожі табору. Вознестись на неї сітчату майже без допомоги рук, зітрибнути вниз і тихцем прошмигнути до свого бараку.
І всьо, це вже була наша територія. Місцевим, сюди вже не перший рік було зась, у таборі цілодобово чергував пост міліції з району. Отож, погоня ще кілька раз пам`янула нас незлим тихим словом і понуро повернулася догулювати весілля...
Не встигли ми повалитися в ліжка, як швидесенько настав трудовий день. Спочатку, раптом зненацька підкрався ранок з підйомом укупі й гучно загорлав майже у саме вухо всією потужністю колонки на 90Вт, виставленої в коридор бараку дбайливим комсоргом табору Геною Брикетом. Апаратуру, таки ще звечора привезли. Отож, й заспівала нам велику пісню пробудження Алла Пугачова у власному тлумаченні Гени, тобто про „...Эй, ви, там наверху...”.
Варто зізнатися, що цей комсоргівський спецзасіб побудки студентів був досить дієвим, бо те, що разом зі мною прокинулося й похміллячко з ліхтарем в обнімку, я зрозумів вже сидячи без стільця у найпопулярнішому в будь-якому людському житлі місці. Тріск голови дійшов і навсю торохнув мою затуманену свідомість саме тоді, коли я перший раз посилав подалі цікавих по ліхтарях студентів. А, от, про те, що з нами досі немає Піва, виявилося тільки під час сніданку по порожньому стільцю й безхозній порції на місці його. Та робити нічого, у трудовому таборі люди ми дообід підневільні, отож поїли, чим хтось когось послав і по автобусах.
Як їхав на місце дорізу винограду та годин потому кілька я ще й тоді пам`ятав геть смутно й з великими уривками. Можу тільки сказати, що вивезли нас того дня від табору далеченько, аж під саму кримську трасу. А також, що прохмелялися ми з Кендюшевським того дня досить культурно, але це, як на невибагливе вухо тільки. Бо лікувалося нам навсю сухими місцевими винами. Тобто, Рислінгом та Ркацителі, а також і Аліготе, зокрема побіля подекуди. У сировини їхньої вигляді. У гронах і на лозі, нах. З кісточками й лушпайками за бажанням на виплюв...
Аж ось, обіду вже ближче, дивлюся, а до траси рядам виноградів навперейми, хтось штанястий із спортивною сумкою чеше. Рухається швидко, де треба й попід дроти пірнаючи, а де не треба, то й просто впоздовж ряду стрімким кабанчиком суне. Тут і Кендюх озвався:
Ось вона, пропажа весільна.
Придивляюся, й точно: Піво, як Піво, не по-робочому одягнений тільки й сумка теж його. Саме з нею він і в табір приїхав. Кричу:
Комора, стоять, починаю стрілять!
Це в нас примовка така водилася. А він, геть нічого не чує. Ну, тут вже й Кендюшевський із своїм запрошенням вступив:
Хочемо піва з раками!
А горлянка в нього завжди, мов у шаляпіна столітніх зайців була, що на всі вуха під ведмежу чечітку втрапив. Як загорлав, то дівчата поблизу аж присіли. Правда й ті, що аж геть подалі теж присіли, але там, він вже зовсім не винуватий був...
Ще на першому курсі сп`яну бувало, як почне співати... Швидко букет із стільців виборював усіляким конкурсом поза. Потім, одразу падав знесилений виступом. У славі тій весь букетами завалений. Інакше було й не спиниш. Зо півроку привчали. Самі тим часом ледь не поглохли та й меблям теж неслабо дісталося. Зате тепер, мов той добряче цуцер видресирований, голос тільки по команді. Вчора ж на весіллі, мов лось на водопої мовчав: пив і не трубив.
А тим часом, Піво таки вчув призовний лемент наш. Але не відповів уголос, а поманив рукою лише. Ну, ми й зірвалися. Дозволу не спитали. Наша лаборантка аж на іншому кінці ряду в проході чанів побіля на стільці з цифрами у олівці та зошитом пухла.
Добігаємо, а він нас і не чекав, бо й далі швидким кроком до траси перся. Кричу:
Та підожди вже ти, не гоже друзів на похмілля спартакіадою з легкої атлетики по культивованим піскам катувати.
-Давайте за трасу зайдемо, тоді й станемо, - відповів Андрійко й голови до нас не обертаючи.
Й, що ж воно таке? – думаю. Цікаво-цікаво.
Коротше, перебігаємо ми той асфальт з розвилкою і вже в самій гущині лісопосадки Піво знімає з плеча сумку й нарешті дає по гальмам. Поставали й ми. А, як трошки віддихалося, то я й питаю:
Ну і куди ж це Вас несе, шановний?
-Додому рву.
Надовго? - це вже Кендюх подекуди віддиханий встряє.
-Для Бендрівки назавжди.
-Стиць, моя радість. Що ж ти там накоїв, окрім пристрастного поцілунку Хрюзантеми повним шлунком? – продовжую я.
-Та вже, було, - мнеться Дрюня.
-Коротше, не темни, бо колектив вже починає сходити на гній, похмільній, - підштовхнув його я словами, а Кендюх жестами й мімікою. Причому зобразити це явище йому якось-таки вдалося. Хоч і була у мене версія, що то він просто сам себе без будь-якої маски злицедіяв. Ну, як, ото, радянський актор Лебєдєв завжди, як не Бабу Ягу, так Кікімору яку-небудь болотяну грав. Не ставили ж його Джульєтку 16 років грати чомусь? -Отож.
А тут і Піво вже нарешті здаватися почав і говорить:
Добре, бо хоч і дуже поспішаю я, але куди ж від вас дінешся. Особливо ж, від Кендюславського, лицедія навсю посадку видатного. Коротше, слухайте.
Отож, як пішов за хрюзантемною сотнею темною, то спочатку все йшло нормально. Я вже навіть почав було думати, що легку грошву хапону. Навіть цілуватися з Віорікою виявилося аж зовсім небридко. Я б сказав, що вміє цілуватися молодиця. Розпізнав, ти, Кендюх, вльот діваху поскрізь гарячу.
Але, далі народ, мов сказився. І вже „горько” оте, горлали замість всього, для чого взагалі можна на весіллі рота розтулять. Навіть про те, що інші тости існують забули, гади. Книжки треба читати більше, бібліотека ж нащо у селі пріє? Отже, десь опісля зодвадцятого цілунку, почала мені жалітися Віоріка, що в неї токсикоз прокинувся там чи що. Ну, я цю новину пропустив поміж вух. Токсикоз, так токсикоз, аби не трипер припер. А тут знову „горько”. Коротше, як почали цілунок, то відчуваю раптом, що вона ось-ось ригне мені між ясна, картина ясна. І так мені чомусь перед людьми незручно стало. Щоб мене баба переригала? Так не бувать же цьому. Ну й запрокидую її назад ще нижче, щоб ще й тяжіння землі рідної мені допомагало... Коротше, переміг.
-Знаю, бачили, твій подвиг, майже на всю одіж вражає, - покивали головами ми з Кендюшевським.
А Піво тим часом продовжує:
Отож, опісля останнього поцілунку і далі аж коли збудили ранком панує в моїй пам`яті провал повний. Що воно було? Ніц нє вєдаю.
Коротше, прокидаюся від того, що хтось торсає мене за плечі. Відкриваю оченятка, а там вже світло на білий світ напало. Плечі мої тримає її татко й вищить добре поставленим голосом кота, на хазяйстві власному сидячого:
Вставай, он, вже й кури на обід заробили. Бігом одягайся і будемо їхати.
Хороший дядько, бо додає:
Ось на столі графин, гранчак і закусь, тож: полікуйсь.
І одразу ж:
Давай у двір. Там буде й надвір. Не барись, машина чекає.
Ну, думаю, як фартить вже, так фартить. Мало того, що гроші заробив, ще й до табору підкинуть. Клас. Цопнув я гранчака, горілочка самжене, але первак перваку арійську кров не розбавить. Задзьобав огірочком малосольним, полегшало. Роздивляюся навкруги і виявляю, що голий і ліжко, у якому прокинувся, двохспальне. Одежа, до трусів включно, лежить поряд на стільці. Все чистеньке й напрасоване, але окрім трусів не моє. Мабуть, не висохло ще, -подумав. Нічого, потім поверну. Коротше, одягнувся в чуже. Дивно, підійшло, мій розмір. І костюм, і біла сорочка. А, от, краватку, це вони поклали дарма. Я до табору вже якось і без неї добратися зможу. Та, щоб не загубилося добро гостинних хазяїв, поклав її у кишеню піджака. Отож, одягнувся ще й у туфлі взувся та й виходжу на поріг.
А там вже все сімейство в зборі. Молода з батьками й троє її братів призовного віку та ще й шафер з дружкою. Віоріка, чомусь й досі в сукні весільній. Трохи дивно виходить, її висохло, а моє, що ні? Стоїть все шобло біля двох „москвичів” з весільними стрічками на запилених кузовах побіля подекуди. У святковому курені за столами нікого немає, на столах теж і, взагалі, з одного боку його вже й розбирати почали.
Ну, тут я їм і кажу:
Здрастє, сімейство!
Ну й вони мене теж обздоровкали. А потім віорічин старий і верещіть:
Ну, то поєхалі?
-Зараз, тільки руденьке слоненя на волю відпущу. Проситься вже-бо, сердешне, й самим кінчиком хобота наполегливо уперед лізе, - відповідаю.
-А покажіть-но йому, хлопці, нужник у нас де, - провищав команду старий і пішов я туди в супроводі одразу аж трьох екскурсоводів.
Знову дивно, довели мене молдовенки молоді аж до самого місця й чомусь не розходяться, чекають. Ну, думаю, ото вже гостинність яка... Видко стоять напоготові, бо гостю може терміново щось знадобитися. І не став я ображати почуття їхні й попрохав принести, щось ніжніше за газету „Сільські вісті”. Що була тут для попасі в запасі у старій папасі. Сказав, а сам і думаю: Ну, зараз і відбриють мене фразонькою, щось на зразок: У тебе, що майка закоротка?
Але, ні. Швидко змотався найменший молдовєнко й приніс нову пачку бавовняної вати. Ну, думаю, гузнєло моя ріднесенька, ти, запам`ятай ранок цей. Можливо він найкращий у твоєму житті...
Отож, відпустив слоненя до його злежалої від чекання рідні й з`явилася на крилах полегкості в мене думка: Ну, досить, вже хороших людей собою любимим турбувати. Візьму гроші та свою мокру одіж і сам на своїх двох якось до табору дійду. А їхнє, поверну одразу ж, як моє висохне. Зуб корінний пообіцяю.
Коротше, повертаюся з ескортом до місця посадки на каруци й урочисто кажу присутнім:
Дякую вам за хліб-сіль-постіль, хазяї дорогі. Все було просто чудесно. Й, ти, Віоріка, не пам`ятай лихом. Бо, то не звичайним олів`є з вінегретом прикрасив я фату твою, а своєю глибокощирою приязню у розрідженому стані. Щастя бажаю і в центрі, і зкраю.
І додаю, вже по-діловому:
Так, катати мене не треба. Гоніть тільки чесно зароблену сотню й одяг на бочку. Ваше вбрання можу повернути, хоч зараз. Готовий одягнути своє й у вологому стані. Нічого, не вклякну, до морозів ще далеченько та й дорогою ідучи зігріюся.
Дивно, наче нічого такого й не сказав, а так бідних молдовєнків приголомшив. Стоять вони, мов затверджувача епоксидної смоли впилися й до лику нерухомості усією сім`єю дружно самопричислилися. Аж тут попускає їх мамцю й говорить вона:
Ти, що це удумав, синок? Ану, давай бігом до машини й у табір за твоїм паспортом поїдемо.
Ох, ти, йой... Що ж тут уночі таке було зі мною без мене? –подумалося.
А стара, з обох боків оточена нерухомістю рідною, тим часом продовжила:
Ти з Віорікою спав?
І сама ж відповідає:
У нашій же хаті злягався.
-Одружитися обіцяв? – нове питання.
-Не тільки обіцяв, а навіть на колінах стояв, -і знову за мене розписалися. Але, то вже Віоріка вставила й ноги на ширину плечей розставила. Видко, щоб відтаючи стрімко міцніше на землі рідній стоялося.
-Коротше, якщо ти такий самий, як і Едуард, чемайданів син, то начувайся. Ми вже навчені й усі твої кроки нами передбачені. Да, сини? –до нерухомості чоловічої статі з наймолодшого з присутніх покоління звернулася.
-Да, - подекуди відтаваючи спроквола прогули ті.
І тут до мене дійшло дишло. Мамо моя, це ж потім розписуватися поїдемо. Ой, мамцю... Ото, вже влип, - подумки забідкався я.
А тим часом хлопці з татком вже знову набули рухомості й швидко взявши мене у лещата заштовхали, мов арештанта на заднє сидіння одного з „Москвичів”. Отож, і їду з двох боків по братану попід дверцятами огороджений.
Скажу чесно: аж геть паскудно в тій машині на душі мені було. Не люблю я так, за чимось розрахунком у шлюб угрузати. На генетику із селекцією тварин схоже. А я ж – Людина і це звучить у Горького гордо.
Тю, як згадаю знову те „горько”, аж зараз навіть ригнув би.
Коротше, навіть Козломордо і той за своє кохання боровся. Отож, не бувати цьому. Віоріка, звичайно ж, ні в чому не винна, але всеодно, я на таке казнащо не згоден нізащо. Замислився лише на мить і...
Ну, думаю, таки є у їхньому плані слабке місце. Й немаленьке, з районний стадіон за розміром... Їх же в табір ніхто не пустить! А я туди аж безперешкодно сам один зайду. А там... Шукай до вітру в полі...
Отож, повеселів я і м`язами поскрізь, окрім гузнєли з сусідою, розслабився. Повеселіли й вони на мене дивлячись. А старий віорічин навіть сказав своїм виском цілком дружелюбно:
Радий я, синок, що ти одумався.
Отож, і попав я на територію табора один і без перешкод. Правда, ще на під`їзді пришлося дати обіцянку, що за мить повернуся із паспортом. Але, що я не сам слову своєму хазяїн? Слово дав і слово забрав. Моє ж-бо добро, як захочу, так і здрочу. Й ніхто мені з указкою не підказка.
Коротше, на вході чергові мене без питань пропустили. Міліціянти, як до бараку я біг, навіть в мою сторону не глянули. Отож, мерщій в своє перевдягнувся, зібрав сумку і через відчинену квартирку на протилежній від входу стіні видерся у двір. Там, так само, пильнуючи, щоб від вхідних воріт табору було непомітно, тобто, щоб майбутні родичі, -ну, це, ми ще подивимося чи поріднимося, - не побачили, прошмигнув територією й перекинувши сумку через паркан, вознісся на волю сам. Потім спустився до ріки. А там, саме рибартіль на протилежну сторону порожняком відчалювала й мене взяла с собою. Звідти, виноградами й до траси. Аж тут і ви. Ось і вся водевіль...
-Да, попав, ти... А як на трасі нагонять? – спитав я.
-Якщо найближчі 5 хвилин не з`являться, то вже й не нагонять, - поглянувши на наручного годинника, відповів Піво.
-А, то ти їм по-родинному бомбу годинникову підклав, Андрій Півняк, син Чемайданів? – підпік його Кендюх.
-Ні, як плив на цю сторону, то рибалки розповіли, в який час тут проїжджає автобус до району й саме де він зупиняється. А річку з балкою, аж двадцять кілометрів пісками об`їжджати. Думаю, що весільна процесія так весело не їздить, -пояснив Андрійко.
Аж тут і ЛАЗ із двигуном КАМАЗ , про вовка помовка. Коротше, на крилах наших йому побажань удачі відчалив молодий Піво в свій перший в житті вояж із Жмеринки в Європу .
І що ж ви думаєте, таки не наздогнали його молдовєнки. Правда, того ж дня, увечері, прийшлося нам з Кендюхом давати пояснення начальнику табору по цій історії, бо таки нажалілися йому віорічині родичі. Та твердо ми стояли на тому, що нам нічого не відомо.
-Як же так, турки-неуки, ви ж троє аж геть нерозлий козли будете? –питав начальник. Як зараз його пам`ятаю, викладача історії літератури, Мудрук на прізвище. Хороший і справедливий дядько був, тому на вислови його ніхто й не ображався.
Та ми відмовчувалися і зрештою й він таки відстав. Була ще, правда, спроба замаху на допит збоку рідні нареченої на їхній території, але й там наша тактика була незмінною. Отож, за кілька днів нас залишили в цілковитому спокої. Було й інших цікавин декілька осені тої. Але, то вже іншим разом повідаю.
Ще раз побачитися із молдовєнками довелося вже в місті узимку того ж року. Коли Віоріка розродилася сином, то приїжджали її батько з братами, як вони казали совісті андріївій по самі помідори побудку вчиняти. Але, знову не повезло їм, бо вдалося попередити Піва й він спритно дременув тимчасово кудись світзаочі. Так і поїхали вони Бендрівку свою нізчим. Ще, правда, до Андрійка додому їздили, але й там нічого не добилися. Піво казав, що розповів своєму старому все, як було насправді і батя не дав надіти на його шию цупкий молдовєнковський шлюбний аркан. Коротше, опісля цього Андрійко таки з Жмеринки й до Європи нарешті доїхав. І без едуардового чемайдана, доречи.
Таки взнав потім звідкілясь, -а від кого саме, вже хоч убий не пам`ятаю,- Піво чому не розписали тоді в сільраді Віоріку з Едуардом в сам день весілля. Й, звичайно ж, і нам розповів, як друзякам, але по секрету навсю великому. Отож, вже о 7.30. ранку зненацька не стало раптом на всій центральній садибі кому шлюб реєструвати. Секретаря сільради з апендицитом в район до лікарні швиденько відвезли й одразу на операцію покотили. А сам голова в тих документах був геть не голова. Отож, спритні молдовєнки частиною свого складу зганяли в район, дочекалися, коли тітонька продере опісля наркозу здорового глузду оченятка й умовили її на ранок другого дня з телефону лікарні керувати руками голови сільради під час реєстрації шлюбу. Й, навіть, головлікар, як теж батько, секретарці задля цього свій кабінет із службовим телефоном на час реєстрації виділив. Трохи забудькуватий виявився дядечко, правда. Видно, так багато роботи в нього, що про інтернаціональну міжбатьківську солідарність почав згадувати тільки на другій сумці солоного ляща...
Коротше, тільки-но повернулися надвечір з району додому раді-радісінькі молдовєнки, аж тут, новина: Едуард утік. Ну, а далі, ви все знаєте. Ось така ця історія з кохання давнини двадцятирічної...
Видко мовчав якийсь час я, бо перепитує мене ще раз віорічин старий:
Так, ти, в Бендрівці скубентом бував чи ні?
-Бував, бував. І Вас згадав, -відповідаю.
-Да, багато води з того часу утекло, -зітхнув молдовєнко.
-Цілий океан, - підзітховую і я.
-А, як там Андрій? -раптом знову вищить він.
-Ще з інституту нічого за нього не чув, -говорю.
Хоч і добре знаю, де зараз Піво й чим він займається. Але, ми ж, як казав покійний нині викладач і просто хороший дядько Мудрук: нерозлий козли, турки-неуки. І що тут зміниться за якихось там двадцять років? –То ж, так, навіть не космічна мить.
Коротше, сказав я старому молдовєнку, що нажаль мені ніколи, сів з лантушатками на „Москвича” рідного й додому гайнув.
Їхав і всю дорогу, навіть, коли пасажирів до села узяв, романса мугикав. Якого? –А отого:
Відцвіли вже давно хрюзантеми в саду.
А любов все жиє в мого серця споду...

(збірка "Історії Малої Історії", 2007).

Сидимо ми, ото, якось пообіді... Ну, як завжди. А, хто ще далі на цій ниві скибу протягнув, той і, взагалі, лежма в тіньочку лежить. А сало... Сало так гарнюче саме на собі в`яжеться... І така в цьому процесі відбувається пора, що ще й розмови аж зовсім ніякої немає. Ніхто на неї спромоги ще й не наспроможив. Не дозріли ще унутрішнє над пузелком, геть обідом вповалку ошелешені, тобто.
Кормлять ж-бо, мов своїх. І, як вона, ото, баба Зоя, бригадна поварьошка наша, такі обжиралова з нічого та й вчиняти примудряється? Всім же добре відомо, що директор агрофірми Свіжий, пробачте, за копійку в церкві пердне. І факт цей вже аж геть ні для кого не свіжий. Жме головне начальство на всьому, коротше, міцний запор і повальний підрахуй.
А в нас на бригаді - борщ наваристий сьогодні, ще й з пампушками до нього... Й картопелька з бараниною та салат капустяний, й компотець з домашньою вертутою... І все таке смачнюче, що й останній реберкульозний алкан-доходяжка порцію свою зжере й добавочки, хоч би зодва рази, попросить. А які ж вона пироги-тортоги пече...
Воістину, справжня Зося Примудра баба Зоя наша, а Василиска з казок братанів північних їй і в олвейзи не годиться. Бо не знадобиться. Сорок п`ята ягідна весна баби Зосі вже аж геть давно минула. А ще, про нашу поварьошку в селі кажуть, що Зоська й з одним яйцем справжні чудеса творить...
Але, от, я вже начеб-то й готовий, мов піонер лисоголовий. Отакі вони діла, десь хутряність утекла. З-під картуза побіля подекуди. А навколо обіч, ще буяє, аж по вухах лозою стьобає.
То ще з армії я проплішину на дємбєль привіз. Тільки-но в хату заходжу, фуражку не встиг, навіть, де треба пристроїти, а татко одразу й пече:
То, де ж ти там в армії, сину, у якої-такої молодиці, чужі подушки протирав?
Але я не розгубився. Кого-кого, а свого ойця, мов облуплене яйця знаю. Отож, спокійнісінько аж з легкою памороззю й стужу його пек:
У тієї ж самої, що й ти свого часу, татку.
Не раз-бо чував про походження таткової лисини ще в дитинстві. Сімейне по мужиках це в нас. У арміському віці на всіх Триндюків у штанях нападає. Отож, реготнулися ми тоді й обнялися зі старим після розлуки дворічної.
От, і родич мій, дядько тридев`ятиюрідний, навсю військовий. І не простий копач від мене й до обіду, а цілий пенсіонер-полковник. З солідним таким пузендлком, що не менш, як на трьохмостовій тачечці транспортувати саме, й у салозав`язі ще тонше за всіх присутніх тямлячого. Так і він теж, попід фуражкою наш, Триндюк лисуватий, хоч і полковник пенсійний.
Ще й привєт недавно мені переказував. А я, на другий день пішов на пошту й передзвонив дядькові. І взнав, що все добре там у них, у старичків, ведеться. Є й кехвір і зехвір, і теплий сортир. Чого й нам побажав, гуморист сивий, реготом командним через слухавку у вусі мені живу силу нищачі. Ще й історію на закуску розповів. З життя свого, але за гроші мої. Та, хто ж їх для свого рідного рахує? –В того прищ на... носі, від окулярів дужки та касторки кружки.
Отож і слухайте, мужички. Спробую, як по радіо в телевізорі кажуть, відтворити близько до манери автора. Ну, то й починаю... Майже дядько як... Ось тільки пузко ще трохи випну, щоб більш схожим на нього бути...
Та й невдячна ж це справа ледь післяобід зосьчин пузо на цілого полковника надимати, хоч би й пенсійного. Добре, що на повітрі свіжому той надим відбувався. Але, можу й в хаті повторити, як хто дуже охоч... Ну, надіюся, що в іншому результат буде таки кращий. Коротше, спробую.
А, зовсім забув, дядько мій культурна людина навсю, хоч у академіях і не навчався. Коротше, колеги-туареги, всі незнайомі слова записуйте салідолом, але тільки не на лобі товариша. І справа не в тому, щоб лоба не замастити. А в тому, що навіть куценьке слово може туди не влізти. А, от, як скінчу оповідку, то обіцяю, що всі їх поясню. Гуртом, щоб дешевше. Отож, нашорошуйте вуха, цілий полковник злегка говорити буде.
А знаєте, товарищі бійці, що кажуть подекуди подеякі різні там глибокотепличного розливу кадри?
Та мовчать у відповідь хлопці, мов риба морожена, старанно салозав`яз вкохуючи. Ще, видать, не пройняло їх сало крізь, хоч повіки місцями вже драглисто подригують. Ну, а я далі продовжую, на готовність слухачів майже незважаючи:
І кажуть же, деякі вражини, що у військових людей попід каскою чи бескою нічого немає. Один Статут там процвітає та кучно буяє. А, як кудись проміж нього життя закидає, то одразу коса на камінь попадає. І всі шестерні мертво стають. Хоч ти їх верть, хоч круть.
Та не вірте, ви, їм, то брехня. Яка качкою просто воня. Бо вони їх бояться, вояк. Жижом жижками дрижать так, і сяк. А, коли сурйозно загримить, то в бункержерею під броньовану ковдру –шмиг і одразу обратжад прозапас спрагло хлебтати. А, як тільки–но достатньо напилися, то гучно волають:
Захист Батьківщини - священний борг усякої людини!
Й, тут же в зарості якнайдалі поскакали, щоб, недайбо разом з усіма захищати її їх же та й не забрали. А потім, як все пройде, виповзають і свіжу молодь щирому патріотизму навчають. І так добре в них це виходить, що вся молодь аж бігом на патріотів сходить.
А насправді, наші вояки, то сурйозні хлопці ще й герої неабиякі. Бо, мов самураї ті, з ранку до вечора й до ранку завжди готові загинути за степи святі. Також, ліси й полонини, гори і посміх кожної дитини.
Йой, щось мову мені на отаке повело? Тю, й на проводах не пив наче, а мов той кіт на воєнкомовій груші нявче. А, якщо коротше, то люди там, як люди. І, як кажуть, ніщо чуже їм не байдуже. Й добре, й не дуже. Ну, як і скрізь. Не сам придумав, родич повідав, побіля поскрізь...
Ну, це так, злегка підкрутив пускач -приказка, а ось тепер заводиться й мотором казка...
Отож, було собі ще за часів Союзу три товариша. Ну, майже, як три танкісти, але тільки аж геть без танка. Та ще й, мов офіцери всі, як один і браві-бравісінькі. Ну, аж зовсім майже, хоч і прапорщики. Але не прості собі тачкокради звичайні, а найстарші. Тому й витримки підвищеної, аж по три зорі ясні на погонах у кожного прижмаканою бляхою блимкотять. А, от, по власному танку не мали вони, бо то тачка не проста, а тяжкоброньована. Його ж в руках не втримаєш. Й навіть у тих, що по три владних зіроньки мають у місцях звідки виростають.
Службу ж несло наше тріо в глухоманястих краях тайожних. Десь аж відомого озера Байкал побіля. А там же омуль-рибиночка славними кораблями-бочками водиться. А, як хто чимось недочув, то я повторю, що в озері Байкал водиться риба під назвою омуль. А зовсім не шмуль рабинович, як хтось тут бурмоче собі в дулю вдумливо.
Отож, природа дика аж пнеться пика. Тобто, майже як говорять по радіо в телевізорі: чим далі в ліс, тим завше партизан стрункой ялинки товще.
Як звали їх? Хронйогозна, геть не пам`ятаю. Чи, то дядько не сказав, чи, то мо` в мене саме проміж вухами від його на них наступу повна розгерметизація тимчасово сталася? Коротше, хронйогозна. Та, все одно, хлопці добрячі були. Й всі, як салом помастив, з ними дядько зампотил, а не писуар штабний який-небудь за найстаршого найтовщого.
Й неабияким інтелектом ще захисники наші вирізнялися. Тобто, підвищено зверхтямковиті були. А проявлялося це в безмежному прапорячому розширенні рубежів області використання добре й не дуже знайомих засобів, які вдавалося таємно відчужити в Батьківщини Радянської. Майнові інтереси якої серед них представляла рідна частина військова.
Ось, наприклад, приховав дядько зампотил виключно для очікуваних ревізорів з військового округу, щоб було їм, трудяткам, чим помарочки в акті ревізії забілювати, десятилітрову каністроньку фарби кольору білого. Не поскупився для шанованих гостей зампотил сивий, саму якісну й дорогу приготував. Автомобільну, меламіново-алкідну, а не водоемульсію водицею з копитця розбавлену. Й п`ятилітрову каністроньку сольвенту у туди ж заготовив. Ну, це вже щоб всю ревізію пройти аж блискуче.
І що ж наші хлопці? -Звичайно ж відчужили й відчудили. Подарували за гроші селянину із найближчого села для забілювання нею під яйце наружних стін власного флігеля для членів його сім`ї, що виключно на курячих ногах пересуваються. Й не тільки для них, бо добрий господар про всіх же піклуватися повинен.
А дядько зампотил, одразу ж, як тільки виявив пропажу фарби й провів розслідування по виявленню її нового місцезнаходження, стрімким кабанчиком на бобику службовому кинувся до села, але вже було пізно. Ще за деревами на в`їзді стало помітне якесь білосніжне, аж сліпуче сяйво, що розливалося від населеного пункту. А при наближенні, взагалі, по очах тим білим, мов рашпілем, садонуло. Але, досвідчений зампотил, як тільки-но кюветом спинив машину, рвучко захистив власні оченятка зварницьким щитком, що провсяквипадок постійно їздив під водійським сидінням. Ось, тільки тоді й розгледів, що то за таке біле сонце пустелі до тайожного краю перебралося й хитро під сільський курник, хлів та клуню замаскувалося. Отож, ще й сольвент ревізорячий дюбнули для селянина наші хлопці бравячі...
Та життєрадісний, понадпрапор й не тільки, горював недовго. Бо знав надійний й перевірений засіб, що всіх на світі ревізорів укоськує. Тобто, свіжа горілка, натоплена баня й м`якенька бабаня. Таки, аж геть досвідчений фронтовик був отой зампотиловик.
А хлопців-прапорців, задля виховного моменту та, щоб не зцибрили чого прямо на невсипущих очах перевіряючих, на час ревізії відправив на риболовлю в тайгу на озеро віддалене. Й не на Байкал, звичайно. Бо, то такі рибалочки, що геть всього омуля зжеруть, а найчистішою колись на планеті водою просто горілку зап`ють. А, як озерце те зникне з поверхні землі, ну, й мать його за ногу. Воно ж–бо для обороноздатності такої величезної країни не має аж ніякого значення. Таки варив казан у зампотила, хоч ти стопи в ньому тротила.
Ну, що ж? Військовослужбовці є люди підневільні, отож, робити нічого, зібралися й негайно гайнули нескінченними гаями тайожними на тую рибалку. Правда, от вудочок з собою чомусь та й не взяли. А все один із них постарався, вояк з корінням надвіслянським. Й, хоч і сам зампотил йому конкретно наказав, щоб швидко брав вудки на всіх і перся до машини, той, аж геть не вникнув в тонкощі перекладу й взяв... У оболонці скляній... Ящик цілий... У потрійній кількості... Нікого не обділив за наказом.
А чому б ні? Й пишеться, й вимовляється майже однаково, але, оте, друге, для слуху звучить значно приємніше й для грудей тепліше обидвох...
Й гайнув за наказом начальства віз кольору „хакі в добрій болотякі” на тязі механічній вперед та й вперед, корчі та вибої подекуди об`їжджаючи. Дорогою носами в карту вшниплювалися водій з пасажирами аж неодноразово. Особливо ж, як на путівець-манівець з`їхали. Коротше, довго чи ще коротше, а приїхали наші рибалочки озеро те обживати тимчасово аж цілком.
Рибі місцевій просто повезло. Бо ні вудок, ні сіток, ні, хоч би й толу в хлопців не було. Отакі рибалочки. Але, яка проблема? –Ніякої. У наказі ж про те, щоб привезти улов не вказувалося. А з вудкою й зовсім все вийшло непогано та й харчів сухпаєм взяли вдосталь. Отож, з нею родимою та закуссю й почали працювати наші зоряні, в кількості по три в ряд на кожне плече, хлопці. І досить таки плідно.
Окрім намету із трьома розстеленими солдатськими матрасами на долівці та вогнища для розгріву тушонки, -не змивався чомусь холодний жир горілочкою з стінок горлянок прапорських, -більш ніяких благ цивілізації наші вояки-тиловики браві не потребували. Тому й не переймалися і не гаяли дорогоцінного часу на інші її досягнення. У якій ще армії світу є такі загартовані охвіцери..., майже, фронтів тилових? -Отож-бо, певен, що немає. Он, у війну фашистський лісовий спецназ, єгері, без туалетного паперу потрібної м`якості на диверсію виходити відмовлявся повальні затьори в затори переходячі пророкували. Це мені колись старий відставний особіст перед смертю сп`яну розповів.
Коротше, а чи могло в таких вояків щось та якось не так піти? -Звичайно ж, ні. Прохвесіонали ж-бо. Й природи не губителі. Вогнище загасили, випили-закусили й, одразу в дехтовпав здоровий сон. Бойова ж обстановка дозволяла аж цілком. Знали ж-бо ще із строкової, що найкраще служба йде саме, як солдат спить. А чим майжеофіцери гірші? – Отож.
Тільки, от, вже при кінці третього й останнього ящика змінилася трохи обстановка хронтова. Так, нічого особливого, окрім, хіба що поява наглих атак з неба підступних інопланетян з крильцями й у формі волохатій. Самі, такі маленькі, що й з АК не влучиш, брали з собою хлопці й зброю провсяквипадок, тайга ж.
Ото, дочекаються, гади, саме того моменту, коли вже майже повний дехтовпав повально наступить і починають з тарілок, що в заростях сховані, -скільки не шукали, а так і не віднайшли, -ескадрильями своїми ширяти поміж ротом і пляшкою й противно так дзизчати в саме вухо ще й голками малюсінькими й брудними нахабно аж до першої крові штрикатися...
А почалося все із звичайних рудих та пухнастохвостих білочок, що спочатку з найближчих дерев нашим воякам на погони начеб-то зірками помилуватися позісплигували. Тільки-но поприземлювалися й, одразу знову на гілки, ті пухнастії білки. Й так вони літали-скакали, літали-скакали, аж доки під цей відволікаючий маневр, спокійнісінько поглушивши й на ручники поставивши десь у заростях свої тарілки, не вступили в бій ворожі інопланетяни дрібного калібру.
Й, коротше, ніякого спасу від тих проміжпланетних цигелів. Аж допоки по самі шиї в озеро всю тризіркову трійцю не загонять, не вгомонюються кляті. А потім, як приводнять та помаринують трохи у водичці негарячий, аж допоки горілка крізь шкіру до міцноти водиці не розбавиться, і раптом зненацька зникають всією ворожою армадою в невідомому напрямку. Й отака диверсія аж кожного разу розпочиналася.
Невдобно й незручно воювати в штанях мокрих. Інше, ще так-сяк, саме ж надворі весна-красна, а от коли мокрий дует ХБ На Кальсоне по литкам лопоче й натирає пухирі в місцях не дуже від себе віддалених, то боєздатність таки падає й досить значно. А цього наші вояки допустити не могли аж ніяк. Хто ж тоді Радянську Батьківщину захищати буде? Отож, й сушилися на вогнищі в перервах поміж атаками.
Й таки не втратили боєздатності майжеофіцери наші. Чого я, нажаль, не можу сказати про військову пильність. Але в такій обстановці, коли інопланетян з кожною атакою ставало все більше й більше і, коли нерівний бій вівся вже поза межею можливостей людських, чи є для наших хлопців, хоч якесь виправдання?
-Ну, звичайно є. Бо влітку ці вороги навіть броню танка тигр, заводу усурійського, проштрикують легко. Отака аж зовсім нерівна борня виходить...
Коротше, хоч і бділи хлопці наші, й бділи та все ж таки пробділи. Що проявилося в самозайманні під час просушки на вогнищі всіх трьох штанів. Ну, не зовсім, щоб в попіл, але аж до зовсім небоєздатного стану. Щоправда, це не зовсім так, бо гудзики ще можна було б засунути куди-небудь до таємної резервної гармати й стрельнуть.
Але ж, що ж робити на рибалці в самих кальсонах і геть без ніякої вудки? Вже не кажучи про нерівний бій з ворогами, кількість яких з наближенням до літа постійно збільшується. Потрібна ж для цього, хоч якась підмога своїх та й участь інших родів військ не завадить. Це ж сучасна війна, а не який-небудь дебош п`яний над озером? Отож, і почалися збори назад, так би мовити, відступ перед світлі очі начальства, але з докладним рапортом.
Й, що ж, ви, думаєте, так і поперлися наші вояки, майжеофіцери браві, до рідної частини в кальсонах ніжно-блакитних? Погано ж ви знаєте військових... Голови варять там аж куди там... Таке наші хлопці придумали, що ворогам нашим і тут, і там, тобто в межах і поза планетою й не снилося...
Коротше, не буду тягнути вола за адміністравтивно-господарську частину, а вам таки скажу. Хоч це й важлива військова таємниця. Якби вже не минув строк давності по підписці про нерозголошення, то нізащо б ви у мене цього не випитали, а так слухайте. Але, ворогам всеодно не кажіть. Найкраще, у таких речах серйозних, як кажуть, перебдіть ніж недобдіть.
Отож, перед від`їздом запарили світлі голови наші з цілої пачки чайку повен казан й, -нізащо не здогадаєтеся, - скупали й добряче побовтали в ньому вцілілі кальсони. Й така вчепилася фарба, що в рідній військовій частині ніхто, а собливо ж солдати, -це ж неабиякий виховний момент і субординація, - нічого не помітив.
Я не відаю, як далі склася доля цих бравих хлопців, дядько не розповідав. Але допоки такі вояки боронять наш мирний сон, я можу подушку давити зовсім спокійно.
Ось тільки хроплю я, за словами благовірної моєї, мов танкова колона на марші, отож, можу зпросоння й мир з війною іноді переплутати.
Ну, що? -По машинах, хлоп`ята, щоб сало й до сала нас не обминало.
Сказав я оте й пішов проз них до свого ЮмаЗа, а вони, хай як самі собі хочуть. Робота ж не вовк, до лісу не втече, а от здалеку об`їхати запросто може.

(збірка "Історії Малої Історії", 2007).

-А кросворди хто, ото, приніс?
-Та, то Кирилович, вчора як Саньку Індокачура з причепом по акаційове їхати чекав, так щось там на підвіконні розшурупував. І, мать, таки дошурупався аж до забуття тієї шурупі.
-Ну, що ж, як з воза впало, то пропало. Самі будемо ломити.
-Мені не почулося, кому тут вломити, а Терентійович?
-Кому що, а півню – та, ти, що? Нікому тут вломлювати, Гриню. Хоч трактористів начебто у колгоспі й не один єдиний, але кожен сам по собі винятково цінна кадра. Їжджай ти, ото, краще на ферму. Там кізякогрьобів широкого профілю аж четверо з одиноко тверезим трактором на чолі. Всі, окрім ЮМаЗа , геть однакові. Годяться тільки аброкотін та маляс відрами хлебтати і корів випробовувати на вихованість. А, що їм управляючий одного разу сказав?
-Що добре тут вам? Та не дуже розслабляйтеся, бо на ваші місця у нашому селі мільйони охочих хочуть.
Ото такий, як сказав наш ветеринар Троакарович, виходить епікриз на негайний кесарів доріз. Коротше, дуй туди, Гриню, і не лякай тут їжака голим сідалом.
-Можеш ти сказати Терентійович... Да, загрузив вумними словами аж по самі явибачаюсь.
-А, хто тобі так не дає? Позич вума у вутки й читай книжок та преси побільше. І набіжать з них на тебе ці слова, мов курячі воші у курнику взимку.
-Не можу я читати. Одразу після служби на флоті це почалося. В акурат саме на дємбєль їхав. Отож, як з поїзда на поїзд пересідав, то на вокзалі взяв гайзетку почитати. А воно, як ухопить...
Очі у мене в цей час якось заволокує, голова паморочиться й у самій середині корми могутнє урюрю прокидається. А, порятунок всього один. І зовсім це не тільки перестати читати. А ще й гальюн і ще раз гальюн. Ото, тільки й допомагає. А він там, вокзальний, якраз саме на ремонті був. І цивільні, цивільні ж кругом і пачками, пачками туди-сюди тиняються. Прийшлося у лінійний відділ забігти й торсанути щосили наваксованим черевиком в сідало замначвідділу. А, він у відповідь мені краба в румпель й зходу в камеру закрив. Я ж по-флотському одразу швидко змикитив, що, де вже ж, як не там удобства точно повинні бути. Й не помилився. А увечері, сам замначвідділу й чергував, отож і позвав мене до себе. Ну, я йому все й розповів: так, ото, й так... Він довго реготав, а потім не тільки відпустив мене, а ще й посадив на поїзд. Навіть на прощання добре слово сказав: бережи себе, старший матрос, не читай більше.
Я, ото, з тих самих пір його як старшого за званням слухаюсь. А, коли таки треба, щось прочитати, то моя Лілька не гірше прочитає.
-То правда, вона ж в тебе у нашій школі українську мову дитятам накладає.
-От іменно, мов телятам у ясла.
-О, бачу, зрозумів ти мене, Гриню.
-Та не маленький вже...
-Коротше, ну вас у баню. Не заважайте, хлопці, мені кроса ломити. Відпочивати розумово буду. На протязі обіду звичайно. Доки жарюка трохи не спаде. Щоб бульбація у радіаторі розімліла. Люблю я цю справу.
-Ти, Терентійович, серед нас, як той фінікум.
-Тобто, мабуть, унікум?
-А, хрен його знає, щось таке на мішку з суперфосфатом написане було. Як отой самородок чи ще яка зараза.
-То ти Кум-кум не рахат лукум.
-Я мо` й не читаю багато, як ти, але руський язик трошки шурупаю. У мене, ще як пацаном бігав, кацапи сусідами довго були. Ото, як понесеш бувало малесенького вітерця руцями та у бур`яни, що на межі, а з-за них, з кацапячого подвір`я по-їхньому лунає:
Тять, а тять... Тять, а тять...
-Ну, чаво тибє, випєрдиш?
-А Вітька в кампот насцал, - скиглить їх меншенький.
-А, ти, возьмі да процеді. Страх нє тєрплю нєчістоти, - татко вправляє роги йому на те.
Так що, руський язик я добре знаю. Отож одразу все й зрозумів: від цибулі не ригають. І правда, як цибулею заїв, мов цибуля засмердів. І аромат цей у роті ригати не переригати. Желєзно тримається і стійкий аж неповторно.
-А я, от, тобі Кум-кум, видатний фініколох ти наш, і вам теж, хлопці, хочу про товариша свого розповісти. Вчилися разом. От той кросворди таки любить. Куди вже мені...
-Ну, давай Терентійович, мнемо морди до реготу готуємо.
-Готуйте-готуйте... Тільки не перемніть часом місцями очі з крашанками.
-Не сцо, таке не переминається.
Отож, ми із ним вчилися разом в інституті. Навіть у общазі в одній кімнаті рік прожили. Хороший хлопець. Компанійський. Нежадний. Не жер сам під ковдрою домашні пиріжки. А звали його Серьонька. Серьонька Буруб`ях. Родом був з Лисої Кундубасівки, отієї, що у нас в районі. Вчився непогано. Навіть отримував підвищену стипендію.
Дуже полюбляв Серьонька дві речі: читати та розгадувати кросворди. Але чомусь боявся бабів. Мабуть відчував їхню підступність ще замолоду.
По кросвордах й начитаності у інституті таких, як він було двоє. Серьонька та єдиний на весь ВУЗ професор Календула. Ото, як зійдуться вони десь в коридорі на диспут, то й не відірвеш одне від одного. Навіть ректор не зміг. Так потім й сказав спересердя:
Не все золото, що не рветься.
Ото такі були наукові суперечки між вченими мужами.
Так би усе воно й продовжувалося, але на третьому курсі ускочив Буруб`ях в нехорошу історію. Я тоді саме був на практиці. А у цей час ВУЗа віддвідав замміністра освіти зі свитою. Ну й позвали на якесь їхнє збіговисько в якості молодого обдарування Буруб`яха. І Серьонька його там та при всій свиті та, головне, місцевій освіті віддиспутив в усе, що шевелиться. І всьо, відрахували Серьоньку. Начебто за хуліганство у громадському місці в нетверезому стані. Навіть Календула нічого не зміг зробити. Часи були такі. Боролися за тверезість та лояльність. А тут майбутній педагог, п`яниця - шибодер.
Коротше, загув Серьонька в армію десь аж за Полярне коло, а потім повернувся у село до матері і влаштувався на роботу в колгосп. Працював різноробочим у саду. Кросворди не кинув. Спочатку виписував журнали із ними, потім почав купувати різні видання. Сім`ї так і не завів. Чи бабів досі боявся чи може коло виявилося аж дуже полярне, хтозна?
Бачилися ми з ним рідко. Тільки, як бували, чи я в Лисій Кундубасівці, чи він у нас в селі. Ото тоді й зустрічалися під спогади хильнути чарку другу.
Останній раз здибався я з Серьонькою у райцентрі. Дивлюсь, чеше по вулиці у хутряному картузі навипуск. Кажу:
Здорово, картуз. То ти з буруб`яхами під відворотами чи ні?
-Та, я то попід ними, я. Здорово, Ваську, - відповідає Серьонька.
-І чого, ото, тебе викундубасило із квітучих садів аж у район запилений?
-Живу я тут.
-Та ну?
-Серйозно. Женився я сюди.
-Та невже? Страхи минулися чи що?
-Не знаю. Коротше хороша вона людина. Я й не встояв.
-Так-так-так. Знаєш що?
-Що?
-Я оце ще не обідав, то поїхали до тебе, заодно й познайомиш.
-Поїхали. Тільки не познайомлю. У лікарні вона. Вагітна. Поклали, бо важко носить, а ще два тижня до семи місяців. Я оце від неї йду. Провідав. Відніс харчів та чистих тряпок.
-Розумію. Да, береженого Бог береже. Краще, як кажуть, перебдіти чим недобдіти. Ну, як не познайомиш, то хоч стіл у тебе там є? Бо в мене є „Москвич”, а у ньому гніздиться добрячий сидір, що моя Марина напакувала. Тільки випити мені не наливай, бо не дрємлют ні ДАІ, ні лікарі, ні трупарі. А за обідом ти мені все й розповіси.
-Ну, тоді поїхали.
Коротше приїхали ми до нього. Зайшли до хати. Розпакував я сидір й розгорнув його по столу. Одразу достатком запахтіло. Додав і він якісь городські пундики. Отож, почали ми старанно працювати щелепами.
А вже, як захиталися від першого удару наші солітьори, я й питаю:
А що живете лише удвох?
-Ні, моя має сина від першого шлюбу. Хлопець одинадцяти років.
-А де він?
-У школі вчиться в другу зміну. Прийде увечері.
-Ну, тоді розповідай, як ти докотився до райцентрових?
-Та все дуже просто. Мабуть Доля.
-Ну, ти, на Долю не вали. Деталі надавай повністю із буруб`яхами.
-Коротше, загризся я у своїй садовій бригаді із Минькою Канюком. Таке, вибач, гімно гігемонське, що пошукати. Молоде, мов сира булька з носу, а нахабне, як чужа коза, що пхнеться у твою ніздрю. З армії тільки-но прийшло, здоров`я, мов у того мамонта притаймиреного . Сільгосптехнікум дозакінчило - і у село. Тут його й бригадиром до нас замість колишнього. Той по п`яному ділу на пенсію допивати пішов. І почалося. Коротше незлюбив він чогось мене. І я його теж. Ну, буває таке.
-Психологічна несумісність?
-Мабуть. Отож, прийшлося перейти у виноградну бригаду. Коротше, виходжу я від своїх садових до виноградних йти, а Дуська Шишиха мені навздогін:
Хитрий Буруб`ях женитися від нас пішов.
Так воно й вийшло. Зустрів я там свою долю. Хоч спочатку за звичкою й тримався від тамтешніх молодиць на відстані.
-Дівочої пліви?
-Та ладно вже тобі пащекувати. А моя мені все посміхалася та посміхалася, а потім якось відра з виноградом допоміг їй до квартири донести. Знімала вона тоді житло у людей. Сама ж не місцева. На заробітки з району приїхала. Роботи ж тут немає. Все стоїть. Я про фабрики-заводи, дома та теплоходи.
-Овва, а якже це ти тоді довів бідну жінку до проковтнення глобусу? Чи мо` то не ти, а співчутливий сусід дрючливий?
-Та я це, я. Можеш не сумніватися. Знаєш, якось вона на мене так впливає, що як бачу її то одразу наче вітер в штанях здимається.
-Із-заду?
-Та тю на уяву тю. Звичайно ж спереду. Та ще й так, що навіть кросворди не допомагають.
-Як це не допомагають, повинні ж. Он скільки років ти з ними від бабів прикривався.
-Да, розкрив ти мою сублімацію. А, як без моєї, то все діє по-старому. Отож, урвалася латка. В акурат, як перший раз в неї залишився.
-А отут, давай з усіма деталями, товаришу Великий Субліматор.
-А що тут від тебе утаювати? Коротше слухай.
Доступ до її тіла отримав я не одразу. Мабуть із місяць до цього зустрічалися. Вже й на квартирі в неї бував неодноразово, і з сином її на той час роззнайомилися. Навіть дитячі кросворди разом розв`язували. Здібний хлопчик. Треба до ВУЗу віддавати після школи.
Отож, а моя все ні та ні. Мабуть, випробувала мене. І, ось, нарешті, малий на вихідні послався до бабці по батькові. Коротше, лишилися ми самі, тобто на медові вихідні. Віриш, із койки майже не вилізали. Майже нічого не їли, коротше, то ми Одарочку робили... Сказали вже лікарі, що дівчинка в нас буде. І по датах підходить.
Отож, вже післяобід неділі, а у нас ще процес у самому розпалі. Аж тут повертається малий. Ми, звичайно, одразу стрімко повідкочувалися на протилежні сторони дивану, наче просто трошки спочити прилягли. Зайшов він до нас у кімнату.
-Здрастє! – каже.
-Здоров, синку, - ми йому на те.
-Ти не голодний, - моя питає.
-Ні, бабця так кендюха набила, що ледь у автобус вліз, - відповів малий.
Ми лежимо далі. Тут пацан і говорить:
Дядя Серьож, а я нову книжечку „Кросворди для всієї родини” привіз. Давайте ломанемо.
-Та заморилися ми з мамою чогось, то ще полежимо.
-Та, давайте розгадувати, ну, не лінуйтеся, ну, будь ласка, - не відстає й канючить далі малий.
-Ну, добре, дитиняро. Йди до сусідньої кімнати, тут столу всеодно немає. Застругай олівця та сідай на стільця і читай питання на розгадання. Це маю приказку таку перед кожним кросвордом.
І тут у мене почалося. Такий напір напав, що аж страх. Я до моєї, дивлюсь, а вона теж вже тим самим охоплена. Ну, ми переглянулися, прикрилися старанно ковдрою і потихеньку почали... Диван, нащастя, попався геть мовчазний, не видав старий партизан. Отож, і думаю, що якнайшвидше треба справу провернути, доки малий олівцем зайнятий. Придивляюся, а моя вже губи кусає, щоб тишу зберегти. О, мабуть і мені вже недовго.
-Дядь Серьож, Ви слухаєте? – тут пацан озвався.
-Т-та слухаю.
-Отож ловіть перше слово:
Технічний прилад для статєвого задоволення у жінок. Вісім літер .
-Що-ш-ч-хо?! – прохрипів я.
А моя, взагалі, застигла скрізь, мов наварка на скатах...
-Технічний...
-Що це у тебе там, Ванюшка, за кросворд такий?
-Називається „Вмілі ручки”.
-Знаєш що, давай-но пошукай нам іншого.
-Чому, дядь Серьож?
-Чомусь він мені якийсь нецікавий.
-Ага.
І зашелестів малий сторінками. Ну, а ми тихенько продовжили закляклий процес. О, о... Наварка скрізь стала значно м`якіше..., тепліше..., приємніше... О, вже знову розбризка ось - ось наближається...
-Дядь Серьож! – знову встряє малий.
-Чч-ого т-оббі?
-Здається відшукав щось. Мабуть зацікавить і Вас.
-Ау-м-гга.
-Що, дядь Серьож?
-Т-та, то ага, ага-га.
-А... Ну, тоді слухайте:
Молода самка свійської тварини, що у деяких країнах Сходу служить для контрольованого з боку батьків статєвого задоволення незайманих юнаків. Шість літер .
-Яка т-ака самка? Тю, хух, растуди ж його мать, що це ти знову за кросворда такого віднайшов?
-Та я ж нічого, книжечка та сама, а зветься він „Брати наші менші”.
-А, то ти...
-Що цей теж не будемо, дядь Серьож?
-Да, Ванюшка. Хух, з овода кожух! Пошукай якийсь інший.
І знову затихло пацаня, шукає. Ну, хай собі шукає, а я з моєю тим часом зовсім не збираємося здаватися і наполегливо намагаємося досягти поставленої мети. От вже й близька близька мить звитяги... Ну, ще трохи хай пошукає... Ой, ще трішечки, не підведіть мої горішечки...
-Знайшов, дядь Серьож. Слухайте.
Найвищий ступінь приємних відчуттів у чоловіка в момент завершення статтєвого акту. Шість літер.
-Оррргазмммм... Хххр.
-Точно, підійшло! Молодець, Ви дядь Серьож. Спеціаліст. Зходу у яблучко вліпили.
-І я теж скажу, що ще й який молодець, - моя на те пошепки додає, щоб Ванько не вчув.
Ото такий у нас вийшов сімейний кросворд. Як кажуть: двома головами одночасно спрацював. Віддуплетив, так би мовити.
А кросворди ті я у малого забрав. Рано йому ще оцим голову забивати. І продала ж йому цю книжку якась жадібна до грошей потвора. Мабуть своїх дітей ніколи не мала.
-Да, Серьонько... Гігант ти, двоголовий, як я подивлюся.
-Да, трохи могьом.
Коротше, попрощалися ми з ним та й поїхав я на село...
-Ото, бачте яка буває у людей любов до розумових розваг.
-Та, інтеліхент суцільно сопливий твій Буруб`ях. Я б малого за шкірку та з хати, а сам назад і вже спокійно далі за холку тягати.
-Та, ти можеш, Гриню. Головне, як малого на двір викинеш на газетку почитати не нарвись.
(збірка "Історії Малої Історії", 2007).

А сьогодні ж – бо не простий собі день, а свято... День, ото, працівника Червоного Хреста, значить. Всі лікарі та хвельдшері гулем з гулями гуляють.
А в тебе часом на сьогодні вавок звавистих ніде не завелося? Нащо вони мені? Та живи собі щасливо з ними сам один. Просто я ж за тебе піклуюся. Щоб у амбулаторію сьогодні не заходив. Бо, пришиють... Щось чуже й нерідне на споді обидне. А так, хоч й при вавках, але при своїх. Так, не підеш? Ну й добре. Молодець. Й не без яєць.
А оно, бачиш, сам Троакарович посунув, головний вітронар наш. Отако прозвали чолов`ягу за те, що запропонував своїй тещі від здуття живота пробити троакаром бік, щоб гази випустити, мов тій корові. Та, ти знаєш. Бач, прославився ще молодим, а підганяйло таскає й старим...
Святкує вже мужик, он аж похитується з утіхи. І він тут причому. Не просто так закропився. Бо сьогодні ж не тільки отого хреста свято, а ще й півмісяця такого ж самого кольору. А, ти, що думав? Отож. Да, а місяць-молодик цей там приліпили для цілком розумних людей. Ну, майже, як ми без тобою. Що, ніц не второпав? Розтлумачу, а чого ж не прояснити каламуть? Ти ж мені могорича потім справно поставиш за таку просвіту, бо без неї далі й зовсім не живуть. Тепер, тобі й діватися нікуди, конче треба взнавати. І, не вговорюй, всеодно від чарчини не відмовлюся. Видавив, кажеш. Та я шуткую.
Коротше, слухай у чому тут справа. Якщо дивитися зверху на роги атакуючого бугая, то точнісінько отой півмісяць і виходить. Зрозуміло? Отож. А хто ж у нас в селі скот лікує? Що, вже здогадався, ще й дуже швидко? Ну, а я ж і не казав, що з цілковитим дурбецалом зараз теревеню. Хоча брешу, таки, було. Лишень з півхвильки тому.
І чого, ото, він без краватки? Ану, придивимося. Так-так. Сорочка на нім біла-білюня, ще дружбокитайська. Ото раніш матеріали були... Мао вже давно немао, а Троакарович ще й досі у сорочині з-під нього по святах сновигао. Так... Сипінджак буряковий бостоновий ще й з штаньми рідними у парі шурхотять. Та й хустиночка вже світлої пам`я ті з нагрудної кишені кутиком визирає. А від сирої землі нап`яв вітронар шитібілети гостроносі, що мов тим пеком лаковані. Ти, диви, точно шия йогойська та й на волі. Непорядок. Бо, Троакарович є визнаний наш сільський інтелігент, причому навсю калірований. Це ж він завжди, як кабанчика чистить, то обов`язково вибачиться перед ним ще до того, як гострющою чинкою по рожевим галаганяткам полосне та з корінням на вулицю їх видере. Каже, що прости мене, як мужик мужика, хоч я й для тебе таки клятий фашист і сволота... А, ти, не сукай, ото, коліньми, Троакарович чиночкою своєю людей обминає. А, от, якщо підеш сьогодні до амбулаторії... Йой, не ходи туди, голубе...
Так, ото, такий інтелігент й зовсім без краватки та ще й у свято своє? Так він і в інші теж з вільним коміром на парад виступає. Чи вішали його за нього? Такого не чув, чув не таке. Дивись он, пригадав... Коротше, знаю я опісля чого він зашморгів отих дичиться.
Десь років зотридцять назад це було. У тебе саме тоді дитинство на все сідальце дискотеку вчиняло. І моє, значить, теж? Не буду заперечувати, але моїх вух ці вечорниці не торкнулися. Батько з кумом через лісу в кінці городу ввечері балакали, а я із малини все й підслухав. А вона ж така колюча, зараза. Але терпів, бідачка, бо дуже цікаво було малому знати про що, ото, там дорослі поночі теревенять. Видко, у малинових колючках багато такої, як і у лозинах речовини, що пам`ять покращує. Може й тому досі цю балачку, мов зараз пам`ятаю...
Коротше, був тоді Троакарович ще зовсім молодий та свіжий. Тільки, ото, веттехнікум скінчив чи що. Отож, направили його в наше село. І приїжджає такий собі франтяка: костюм кольору какави з монею, світла сорочка, краватка у горошок, руді сандалети, а на макітрі сітчасто-дірчаста шляпа світлого кольору й зі стрічечкою костюмського кольору. Й досі, мов картинка, перед очима стоїть франтинка. Я ж з хлопцями тоді спеціально бігав дивитися на таке на селі диво. Й де він ото так вирядився, на які – такі скубентські фітіміті? Мамині цицеві? А мо` за підйомні прибарахлився? Хронйогозна.
Та дуже швидко виявилося, що з Троакаровичем таки все в порядку. Тобто, цей люксусовий гардероб був у нього кількості одна штука. Іншого зовсім не водилося. Отож, й таскав він його у хвіст і в гриву. І на роботу, і на гульоту.
А яка ж у сільського вітронара робота? Де, кабанчика почистить, де корову від здуття у бік троакаром засадити й на холодний доріз командирувати. Чи, там, собацюру якого, кровей благородних, від чумки полікувати.
То тепер з усіма собайлярами носяться. А раніш, як саме не виживе, то саме й здохне. А що? Он їх на вулиці скільки. У двір загнав, на цеп підкував, старим борщем з цвілими сухарями нагодував і вже зовсім й не без сторожа.
А за котів, то я взагалі мовчу. По три рази на рік до сусіднього села на свій хліб вивозити доводилося. А вони все плодяться й плодяться кляті, ще й нові партії від сусідів так само, але вже, гади, на наші статки прибувають.
Ну, звичайно, основні троакаровичеві труди відбувалися на фермі. Він ж-бо туди працевлаштований був. І ніде свого гардеробу у повному складі не цурався. Тільки, як треба скидав сипінджак й одягав білого халата та довгі, аж по лікоть, гумові рукавиці.
А, того дня висмикнув його завфермою десь аж надвечір саме з весілля. Троакарович, хоч і не хтів нікуди з-за столу вшиватися, але ж робота є робота. Отож, приїжджає на ферму, а там усі наявні скотарі та деякі скоти одне одному милі, вже геть в милі. Не можуть організувати, щоб бугай корову заплодив. А треба, бо минулої охоти вона вже, хоч і дала та нікого не вчепила. Отож, завфермою й попередив, якщо знову будуть збитки, то й не йдіть по заробітки. Коротше, конче треба, щоб таки погуляли. А вони не можуть. Корова німецька, висока й здоровеннецька, а бугаєць, хоч і племінного заводу, але ще молодий та підлегшений й підкорочений. Але женилка вже справна виросла. Та йому б всеодно не довірили таку відповідальну любов, але саме за два дні до цього основний герой-коханець ферми, чотирирічний бугай на ім`я Члененжерь прорвався до радгоспного саду, де й нажерся від пуза яблук зелених. Семеренки, чи що? А, хто ж його відігнати до повного наїду зміг би? Коротше, закінчилося для нього це свято шлунка дорізом. Правда не холодним. Отож, і не дали заслуженому коров`ячому Казанові своєю смертю спочити. І, звичайно ж, тут же пішла від завфермою арія „колгоспу треба бугая”...
А він, малесенький, все ходить та й ходить. А куди треба й не дістає, сердешний. І, хоч молодого здоров`ячка багато та вже й він почав приставати. Тут Троакарович і каже:
Ану, бігом прив`язуйте корову у станок. Там, у місці де бицюні скакати на неї наче як трохи вище.
Та наступна бугайцева спроба показала, що й цієї висоти для повного щастя недостатньо.
-Ану, притримайте резвого в`юношу, а корівку підженіть на метр вперед і підкопайте на штик землю, де ноги її задні стоятимуть.
Скотарі слухняно виконали наказ. Потім повернули коров`ячу фрау на місце. Але бугаєць вже геть виснажився і, хоч висоту й взяв, але точного попадання не відбулося. Ось тут і запереживав Троакарович. Там весілля, а тут бугаєць ще трохи і на ноги впаде. І коли ж він ще опісля цих ігор з доброї волі оговтається? А там горілочка і не на сонці вигоряє. Та й у корови може добра воля закінчитися. Коротше, вирішив вітронар більш активно покерувати затухаючим процесом. Хоч і потерпав, що не зовсім безпечний для людини секс вийде. Та, хто, хоч трохи не рискує, той і шампуню не скуштує.
Отож, Троакарович, як керівна і направляюча сила процесу й зосередився іменно на направлянні у потрібне місце. Коротше, як биня скокнув на корівку, тут і вітронар не забарився, вхопив його за що треба і привів до цілі на ручному режимі. Бугаєць на радощах, як попер уперед... А корова ж прив`язана, то туди йому ходу не дали. Тоді він, от артист рогатий-хвостатий, нічого й нізвідки не виймаючи, видирається своїми задніми ногами вже по коров`ячих литках ще троньки вище вгору і якийсь час балансує на корівоньці, тримаючись за неї тільки передніми ратицями з усією мужністю вкупі.
Отож, за всіма первинними ознаками корову таки вдалося осіменити. Ну, звичайно, щоб остаточно впевнитися треба ще почекати до наступної охоти. Але, всеодно, початок вийшов цілком обнадійливий. Коротше, всі настільки задоволені та щасливі, що аж посміхаються. Ще й регочуть, навіть. І корівка з бугайцем, і скотарі. От тільки без Троакаровича чомусь. Мабуть вітронар мав щодо всього цього власну думку. І, доречи, цілком відмінну від решти учасників дійства. Отож, одразу по закінченні осіменяжу, тільки-но рогатих розвели, ривком та з матюками зірвав із шиї свою пригорошено-припорошену краватку і кинувся топтати її сердешну засандаленими ногами. А потім довго-довго відмивав з колонки верхню частину свого тіла хазяйським милом. І ніяка зараза йому покачати колонку не допомогла. Так, ото, ослабли від щастя. От люди в нас. Не можуть, щоб на дурницю та й не повеселитися. А що ж тут такого? Ну, заправив у туди винахідливий, але недосвідчений вітронар, зопалу ще й свою краватку разом з бугаячою мужністю. Та так щільно вона увійшла ріднесенька, що опісля цього верх Троакаровича дуже сумлінно скопіюв весь танець охопленого пристрастю бугайця у області нижньої частини його тіла. Як кажуть: виконав всі падеде аж до впаде...
От бач, хоч зараз Троакаровичу вже й на пензію не за горами, а краватку все одно не вдягає. Хоч і досвідчений вже добряче. Видко, добре пам`ятає цю водевіль... Назавжди зрозумів, що на кожне ділятко та й своє тряпчатко...
Дивись, ось і він підходить. Ну, ще б пак. Ми ж скільки про нього язиками чесали, що аж у горлі пересохло.
-Здрастуйте, Миколо Семеновичу!
-Здрасьтє, хлопці.
-З прохвесійним святом Вас.
-Та то в коновалів сьогодні, а не в мене.
-А Ви що коней лікувать не тямите?
-Та тямлю..., тямлю.
-Ну, то й не прибідняйтеся, а бігом наливайте, бо вже в горлі від цих прирікань аж диром деренчить.
-Не можу, хлопці. Я ж-бо жінку з автобуса зустрічаю. У місто їздила до сина. Два тижні не було.
-А чого ж, ото, вирядилися?
-Так скучив же.
-А закропилися чого?
-Так отож.
Та й швидесенько пішов до автобуса, що саме тільки-но прибув і став на зупинці біля клубу.
-Бач, яка буває любов... Он як дідуган до бабці, аж з підстрибом побіг. Да, все життя Троакарович з однією дружиною прожив. Двійко дітей разом виростили. Не просто бугаював...
-І за скільки років з Макарівною так і не порозліталися...
-Да, мов лебідь з лебьодкою.
-Якою „лебьодкою”, дерьовня? –„Лебідкою” правильно казати буде.
-А...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007).

-Ну, що ще по п`ять крапель?
-А, будьмо!
-Заїдайте щиро, хлопці. Закусі сьогодні, мов гуталіну на гуталіновій фабриці.
-І нафталіну на нафталіновій.
-Отож. Їж, Мишка сало та не стіпісняйся , бери побільше, щоб на всю морду вистачало, бо такого продукту з першого разу ніц не розкуштуєш.
-Ну, то ще по одній. Поєхалі.
-Поєхалі!
-Я ж сказав тільки „поєхалі”, а про махання рукою нічого не було. От, Хведька, зараза ти, млин перехмелений. Ну це ж треба, га? Мов той підступний собацюра на низькім ходу, що із переможним гавом з-попід воріт за холошу нових штанів цопнув. Так і ти лівим дрочельом у обличчачко моє заїхав зненацька...
Що, вибач? Щось, не дуже добре пішло? Так тоді на полігоні пити треба. Щоб нікому не навредить...
Та, що на тебе дутися? Ти ж завжди було дурне, мов прокисле каберне...
О, я тут історію одну згадав.
-Про собацюру?
-І про неї і про тещу, і про ліки чудодійні. Та, ти, Хведько, все одно не підлещуйся. Краще, от, у момент прийняття нектару з пристойними людьми міцно прив`зуй дротом ліву руку до корпусу. І подалі від матні. Бо ще хазяйство зопалу відірвеш. А нам тоді перед твоєю половиною відповідати за псування муляжу.
-Неправда, ще працює.
-Ну то й добре, бережи себе кругом.
Та щось затриндівся я тут про різний непотріб, а історія, он, чекає. Коротше слухайте.
Армійський товариш мій, Санька Ступак, як вийшов на дємбєль, повернувся робити на свій завод зуборізчиком. І пішов у прийми до удовиці Катьки Рибчиці, що жила з своєю мамою та пацаням від першого шлюбу. А, хата їх стояла якраз через площу від прохідної саньчиного заводу. Отож, на обід він й бігав додому. Домашнього попоїсти та Катьці під халат залізти. І все оте за годину встигав, моторний був, мов той віник на реактивній тязі.
А з халатами тими одного разу така чудасія вийшла. Ще на початку їх з Катькою Рибчицею життя сімейного...
Забігає, ото Санька на обід та до ванної руки змити. Відчиняє двері, а там, одягнена у свій халат його Катька в позі з української Кама-сутри „жінка, яка щось пере у ванній” і, підступно, якраз задом точно до дверей. Ну, Ступачок і не розгубився...
Потім казав, що ледь не застромив, доки зрозумів, що то тещина платформа. Вона у той день перший раз нового халата одягла. А він з точно такого матеріалу, як і катьчин. А Катька ж, саме тоді до сусідки за чимось до столу вискочила.
Прожогом й без обіду дременув бідний мужик назад на завод. Навіть штани, як слід не застебнув. Увесь остаток зміни ломив голову, де б у Сірка очі позичити, щоб додому прийти. На кінець робочого дня так перевантажив мізки, що вперше надерся з хлопцями із бригади, мов та зюзя узюзяна. Та ще й так, що додому самому йти не довелося: ті ж хлопці й організували доставку овоча на дом.
Ранком прокинувся, як всі ще спали. Помився-поголився, розігрів і з`їв сніданок, що, як завжди готувався звечора та й рвонув на завод.
На другий день, не дивлячись на похміллячко, на душі та серці вже було значно легше. Вирішив Санька: ну вижене так вижене. А що тут зробиш? Коротше після роботи випив для хоробрості пару гранчаків самогону на список, що тут же на заводі кладовщиця гнала і майже тверезий пішов додому.
А там все, як і раніше. Теща промовчала. Ну і я теж рота на цю тему не розтулю, - подумав Ступачок. Ну, а Матрьона Карпівна, того халату вже більше у житті не одягала.
Так і жили вони далі. Санька - мужик роботящий. Діло у його руках аж горить. Він і у стройбаті в передовиках ходив. То й на заводі на Дошку Пошани швиденько ускочив. Грошей отримував багато ще й брав халтурки. Все б, здавалося йшло добре, але у Ступачка при виді тещі починалися приступи совісті змішаної із відразою. Та іноді такі гострі, що Санька почав їх заливати оковитою. І дедалі частіше...
А на обід, так само бігав додому. І от, одного разу, коли Катька саме лежала з виразкою шлунка у лікарні, зайшов пообідати, але вдався цей захід якось тихенько. І чує, балакають у хаті теща з сусідкою:
Оце, Сидорівна, зять мій, хоч і передовик, але ханига ханигою. П`є по-п`янськи, мов сволота з болота і нічого з цим зробити не можемо.
-Та не переймайтеся Карпівно. Є один засіб допомогти Вашій біді.
-Перевірений? Бо, вибачте, я вже якось спробувала, теж Ви порадили для схуднення, то ледь лікарі запечатали, бо вже всі думали, що холера.
-Та, ні. Цей добре перевірений і зовсім нешкідливий. Його Цициха своєму Петрові трохи подавала і він пити кинув.
-То що, це Ви їй порадили?
-А хто ж ще? Звичайно я. Добре серце маю й людям допомагаю.
-Ну, то диктуйте, я запишу.
-Та можете й не писати, все дуже просто. Треба чекушку магазинської горілки настоювати два тижня на хвості здохлого собаки. І далеко шукати не треба: в мене саме Бобик від старості здох. Хоч і жалко мені його, але на добру справу дорогий серцю прах пожертвую.
-Ригати не буде?
-Хто, собака?
-Та ні, наш Ступак.
-Заспокойтеся, він навіть нічого не помітить. Вип`є і все. А потім буде у нього стійка відраза до хмільного.
-Добре, та я всеодно записала провсяквипадок. Дуже Вам дякую, Сидорівно.
-Потім, як допоможе дякувати будете.
Тут Санька вирішив, що почув вже достатньо і грюкнув дверима та сказав:
От окупанти й удома. Здрасьті, хто не заховавсті. Сало, яйця, масло, шпек, шнапс в комендатуру!
-Здрасьтє. Все готово, синку, змий руки та йди до столу.
-О, то й Ви тут Спидорівна?
-Здрастє.
-Здрастє.
Поїв ото він і побіг на роботу. А сам вирішив ту настойку відшукати та, як вже теща собачого хвоста звідти вийме, підмінити.
Яка ж тільки зараза ця мама два... Мало того, що так осквернила мене, що як гляну на неї, то аж у саме серце нагло коти серуть. Ледве ригом не ригаю, як мацаци ті згадаю. Ще й взагалі притруїти мене цією паскудною гидотою хоче, - думав роздратований Ступачок. Ну, тепер тримайся міцніш, мама друга - теща люба, - такими словами закріпив він вольове рішення.
Здавалося б два тижня і немалий строк, але насилу знайшов Санька тещину криївку з настойкою імені Крайньої із-заду плоті Цуцмана Бобика. Гидлива, але винахідлива матінка таку паскудятину не наважилася до хати внести, а тому обмотала старими гамашами й розмістила в нужнику за відром з замурзаними газетами. От, гадюка, - подумав Санька, ще й рецепт порушила. Це ж воно тепер ще й випарів замурзі піднабралося. Я ж такої міцноти явно не потягну.
Запакував, як слід назад та й розмістив, де було і почав дожидатися виїмки хвоста. Зметикував Ступачок, що частування його цілющою собарілочкою припадає на недільний обід. Тому в суботу ще раз проінспектував тещину собаклабораторію і таки підмінив чекушку на таку саму зі звичайною горілкою. А чудодійну мікстуру спільного спидорокарпівського виробництва закинув у висохлий ще до війни вуличний колодязь.
От і дочекалася Матрьона Карпівна недільного обіду. Напарили, нажарили. Накрили стола. Сіли всією сім`єю і тільки – но зібралися глушити солітьорів, аж тут Карпівна й каже, так солоденько:
Як же це наш хазяїн у неділю та й без чарочки буде? Не годиться. Перепрошую, зачекайте хвилинку.
І прожогом метнулася, мов видра молода кудись із хати.
-То вона у лабораторію понеслася, докторша, мать її за ногу, - здогадався Санька.
Тут теща повернулася і ставить на стіл таку знайому Ступачку чекушечку. Налила у гранчак і каже:
-Пригощайся, сину.
-Та, щось не хочеться.
-Та, як же це у недільний обід та й не випити трішечеки, ну, тільки для апетиту?
-Ну, добре, якщо Ви так просите, мамо, - сказав і додав:
Будемо здорові! – та й залпом осушив стакан.
Та, ще коли віднімав його порожнім від рота, почав Санька спостереження за поведінкою тещі. Матрьона ж, Карпівна, посилено робила вигляд, що все нормально, задля чого несамовито чухала власний поперек, що начебто саме засвербів. А сама тим часом з періодичністю у півсекунди пострілювала допитливим поглядом у зятя.
-Ну, а тепер тримайся Дзужопе Буль-з-задо , - подумав Ступачок і у ту ж мить, коли порожній гранчак у руці торкнувся скатертини, поякнайдалі вибалушив на тещу очі й щосили замість чимось загризти загорлав:
ГАВ!
Старанно зачухана в області попереку і зі стабільно пульсуючими очима Матрьона Карпівна ракетою підскочила угору до стелі і тут же, як цунамі на бухту опала на стілець, а далі із ним, мов та підвода із дровами, що стояла на підкладених цеглинах замість вкрадених коліс, загриміла всіма принадами та й на дерев`яну підлогу.
Що не робили, а спробували все відоме, окрім скіпідару на одне місце, та до тями привести зомлілу тещу у домашніх умовах так і не змогли. Отож, визвали швидку, яка на ношах й забрала непритомну Карпівну. Але у лікарні теща швидко оклигала, мов і не літала в парі з меблею для сидіння. А, на другий день вся похмура повернулася додому й мовчить, мов контужений аж до німоти із зафарбованою хною сивиною сич.
Катька довго допитувалася у чому ж справа та Ступачок аніпари з уст. Навіть не балакала з ним цілий вечір. Ледве не здохла молодиця від задухи, бо її язик без використання по основному призначенню аж на всі гланди розпух. Але Санька був невблаганний. Карпівна про це шоу теж відмовчалася. Так і проїхали, поступово й забулося.
Та після тієї водевілі вид тещі вже не викликав у Ступачка ніяких особливих емоцій. Звичайно, окрім традиційної любові сина два до мами того ж номеру.
Давно вже його не бачив. Мабуть років зо сім. Як він там? Нічого, буду в області, обов`язково заїду. Армійських корешів не забувають.
-От вам і про горілку, собаку та тещу – наливаяку.
Дивись ото, Хведько, та й усім нам варто на те зважати, з чиїх рук по життю випивати...
(збірка "Історії Малої Історії", 2007).